Сподівання на швидкий прорив виявилися надто оптимістичними, але російські війська зазнають значних втрат.
Першою жертвою українського контрнаступу стала схильність приймати бажане за дійсне. Будь-які сподівання на те, що російські війська покинуть свої окопи і втечуть, залишилися далеко позаду.
Окупаційні сили Росії трималися міцно і в основному зберігали дисципліну протягом перших семи тижнів, відбиваючи одну атаку за іншою, часто контратакуючи, щоб повернути втрачені позиції, а також проводячи власні наступальні операції в Луганській області й інших місцях на лінії фронту, де вони відчували слабкість.
Початкові українські атаки загрузли в щільних мінних полях, які перетікали один в одного. Незважаючи на всю увагу до постачання Leopard й інших західних танків напередодні початку наступу, українська бронетехніка не змогла забезпечити міцний кулак, необхідний для прориву лінії фронту, – пише в своєму аналізі редактор The Guardian з міжнародних подій Джуліан Боргер.
Танки, як і попереджали військові експерти, самі по собі не були рішенням проблеми. Без переваги в небі над ними і без потужної артилерійської підтримки вони були вразливі до російських протитанкових ракет, випущених з окопів. В України були машини для розмінування, але їх було недостатньо. Вони стали пріоритетними цілями для росіян, які навчилися ставити протитанкові міни одна на одну, щоб заважати такій техніці рухатися.
«Неможливо переоцінити роль, яку відіграють ці російські мінні поля. Історії, які ми чуємо з передової, свідчать про те, що українські підрозділи стикаються з цими оборонними спорудами, де міни подекуди розташовані через кожні метр чи два метри… і українцям доводиться зупинятися, висаджувати солдатів і відправляти їх вперед, щоб розчистити ці мінні поля і прокласти смуги руху», – сказав Метт Діммік, полковник США у відставці і колишній директор Ради національної безпеки з питань Росії.
Українська армія адаптувала свою тактику, перейшовши до дій піхотними підрозділами, часто вони виконують завдання вночі, щоб прокласти собі шлях через мінні поля. Але це призвело до того, що просування стало повільним, зі швидкістю пішої ходи, з частими зупинками і відходами. Російські безпілотники або артилерія дистанційно мінують шляхи, які українські солдати розчистили від мін.
Спекотна і дощова погода цього літа зробила землю болотистою. Також це сприяло появі заростям, в якому росіяни можуть ховатися. У той час як російські командири регулярно гнали засуджених і призовників у масові атаки через мінні поля і під кулеметний вогонь, особливо в битві за Бахмут, українські офіцери, як правило, цінують життя своїх солдатів, тому такі людські хвильові атаки для них не варіант.
«Вони більше покладаються на битву на виснаження, використовуючи вищу точність своєї артилерії, щоб прорвати російську оборону і відрізати лінії постачання», – пише британський журналіст.
Принаймні, поки що не було жодних ознак драматичного маневру або великого обману. У сучасній війні, яка передбачає широке повітряне і електронне спостереження, майже неможливо добитися несподіванки. Українські війська все ще просуваються вперед на трьох основних напрямках, з яких вони розпочали контрнаступ.
На півночі Донецька вони намагаються обійти з флангу російські війська і найманців, що засіли в руїнах Бахмута, який вони захопили ціною величезних людських жертв у травні, і який став їхнім єдиним значним здобутком з минулого літа. Через цю символічну важливість для Москви українці розраховують на те, що російським військам в Бахмуті не дозволять відступити. Таким чином велика кількість ворожих сил фіксується на місцях, що не дозволяє Росії зміцнювати слабкі ділянки на тисячакілометровому фронті.
На південному фронті, де Донецька область перетинається із Запорізькою, українські військові поступово просуваються на південь від селища Велика Новосілка, відвойовуючи села одне за одни. Наприкінці минулого тижня вони змогли повернути під свій контроль Старомайорське, розташоване менш ніж за 8 кілометрів від позицій, з яких українські сили стартували в червні.
Третій напрямок контрнаступу, який поки що залишається пріоритетним, знаходиться на заході Запорізької області, на лівому березі Дніпра. Тут українські війська намагаються прорватися на південь від населеного пункту Оріхів, і вже дійшли села Роботине, просунувшись таким чином на 15 кілометрів на південь.
На всіх цих трьох напрямках українські військові все ще прориваються крізь передову оборону росіян. Вони навіть не досягли основних укріплених ліній, які лежать перед ними.
Підрозділи, які зараз відправляються в бій, здебільшого сформовані з бригад, які були нашвидкуруч підготовлені і оснащені в країнах НАТО протягом останніх кількох місяців. Такі підрозділи частинами розгорталися і раніше, але це було значне вливання.
Поки що, і ще дуже рано робити остаточні висновки, їхнє прибуття не змінило картину на полі бою. Спочатку американські офіційні особи повідомили журналістам, що розгортання 10-го корпусу означало початок «головного удару» контрнаступу, але через кілька днів дали задній хід.
Автор зауважує, що новостворені українські бригади, озброєні Заходом, не досягли таких же успіхів, як більш досвідчені, але менш забезпечені підрозділи, такі як 3-я штурмова бригада, яка брала участь у найуспішнішому на сьогоднішній день наступі на місто Кліщіївка, що на південь від Бахмута.
«Мабуть, найбільш оптимістичним випадком видавання бажаного за дійсне було очікування, що українські війська, які пройшли кількамісячну підготовку в країнах НАТО і озброєні натовською технікою, миттєво зможуть воювати по-натовськи. Їх просили наступати, не маючи двох передумов, які натовський командир сприйняв би як належне: повної переваги в повітрі і артилерійської вогневої потужності. І все це повинно було б діяти в тісному взаємозв’язку», – йдеться в статті.
Новоспечені українські офіцери загалом змогли відтворити те, чого вони навчилися, на рівні роти, але не в набагато більшому масштабі, необхідному для швидкого розгрому російських статичних позицій.
«Я вважаю виправданим скептицизм щодо того, що з такою низькою підготовкою можна створити згуртовані підрозділи, здатні вперше вступити в бій проти такої добре підготовленої оборони», – сказав Майкл Кофман, старший науковий співробітник Фонду Карнегі за міжнародний мир.
Хоча немає сумнівів, що контрнаступ не виправдав загальних очікувань у західних столицях і значно відстає від більш оптимістичних графіків, більшість військових експертів стверджують, що ще занадто рано оголошувати про його провал. Вони зазначають, що деякі великі наступальні операції в історії, які зараз вважаються блискучими успіхами, мали пройти через фазу майже безвихідного становища.
«Під час вторгнення в Нормандію, як тільки союзники досягли плацдарму, вони також пройшли через шести-восьмитижневий період, коли вони повільно намагалися прорвати німецьку оборону через живопліт, і вони просунулися на відстань близько 30 кілометрів від плацдарму за 6-8 тижнів після висадки», – зазначив Діммік.
Хоча українським військам доводилося відвойовувати у росіян по 100 метрів за раз, і їхні успіхи виглядають майже незначними на карті всього фронту, територія – це не єдине мірило успіху. Вплив виснаження російських сил може не бути очевидним одразу, але в довгостроковій перспективі він може виявитися не менш значущим.
Фронтові підрозділи були виснажені, багато з них налічували менше третини або чверті від їхньої повної чисельності. Ракети HIMARS, надані США, а також британські і французькі ракети Storm Shadow спричинили хаос в російському тилу, знищуючи склади боєприпасів і центри забезпечення.
«Росіяни досить стійкі. Вони все ще воюють на трьох напрямках, і вони не демонструють ознак того, що здатні суттєво посилити будь-який з цих напрямків проти тривалої української атаки», – сказав представник західної розвідки.
Російські військові блогери змальовують жахливі картини шкоди, завданої російським військам і їхньому моральному духу. Всі ці проблеми вийшли на поверхню, коли генерал Іван Попов, який командує 58-ю російською загальновійськовою армією, що воює в Запорізькій області, заявив минулого місяця, що його звільнили за те, що він поскаржився на погане управління війною з боку Москви.
З іншого боку, постачання американських касетних боєприпасів дозволить українському військовому керівництву продовжувати контрнаступ ще кілька місяців. Зусилля, спрямовані на мінімізацію українських втрат, і захист, який забезпечує західна бронетехніка, навіть коли вона виведена з ладу, означають, що більшість штурмових підрозділів не настільки виснажені, як очікувалося.
«Майже всі пошкоджені в бою танки Leopard були відремонтовані в польських майстернях», – йдеться в статті.
Залужний і його вищі офіцери знали, що не мали необхідних засобів для контрнаступу, але відчували тиск часу, оскільки росіяни поглиблювали свої окопи, а на Заході з’явилися ознаки нетерпіння і втоми від донорської допомоги.
Після саміту НАТО у Вільнюсі, який не запропонував чіткого шляху до членства, але гарантував постачання зброї до наступного року, Київ відчує, що у нього з’явився простір для дій. Навіть якщо прорвати російські лінії не вдасться, він може сподіватися, що невпинний тиск врешті-решт призведе до вибуху в лавах обложених росіян.
«Немає жодної причини, чому українці не можуть прорвати російську головну лінію оборони. Це буде нелегко, тому ми не повинні відступати», – сказав неназваний представник західної розвідки.