Лонгріди

The Economist: НАТО мучиться над питанням, чи дати Україні членство

22 Червня 2023 18:21
війна, нато

Як не дивно, але США і Франція обмінялися ролями, і тепер Париж більше хоче бачити українську участь в Альянсі, ніж Вашингтон.

Цього місяця президент Джо Байден був відвертим щодо шансів України на вступ до НАТО. «Я не збираюся спрощувати цей процес», – заявив він. Незважаючи на сміливу боротьбу з Росією, Україна ще має довести свою придатність: «Чи відповідає вона всім тим стандартам, що й кожна інша країна в НАТО?» Приєднання до альянсу, наполягав він, «не може бути автоматичним».

Таким чином, Америка опинилася надзвичайно ізольованою в Трансатлантичному альянсі, який вона заснувала і в якому вона довгий час домінувала.

«Вона залишається незамінним другом України у війні, надаючи левову частку військової допомоги. Проте зараз США стали найбільш неохочим з союзників, які не бажають приймати Україну до НАТО», – пише The Economist.

Перед самітом Альянсу у Вільнюсі наступного місяця його члени сповнені рішучості зберегти єдність. Вони шукатимуть згоди у двох паралельних напрямках. Один з них полягає в пошуках лінгвістичного компромісу, який би підтвердив, що Україна наближається до членства в НАТО, але без обіцянок швидкого вступу. Другий напрямок стосується системи довготривалих двосторонніх і багатосторонніх зобов’язань у сфері безпеки, які б підкріплювали обіцянки підтримувати Україну «стільки, скільки буде потрібно». Ця друга пропозиція не відповідатиме принципам колективної оборони, закріпленим у статті 5 Статуту НАТО, згідно з якою напад на одного союзника є нападом на всіх. Натомість метою буде забезпечити Україну можливостями захистити себе зараз і в майбутньому.

«Захід намагається відігнати привидів двох минулих невдач: у Будапешті в 1994 році і в Бухаресті в 2008 році», – пише The Economist, нагадуючи, що в угорській столиці США, Велика Британія і Росія запропонували Україні меморандум про «гарантії безпеки» в обмін на вивезення з її території радянської ядерної зброї. Запевнення виявилися порожніми.

У 2008 році Америка була чемпіоном з розширення НАТО, наполягаючи на включенні України до «Плану дій щодо членства». Франція і Німеччина чинили опір, побоюючись викликати невдоволення Росії. Альянс незграбно пообіцяв, що Україна і Грузія «стануть членами НАТО», але не зробив нічого, щоб втілити цю обіцянку в життя.

«Сьогодні ролі помінялися. Франція хоче чіткого «шляху до членства», а Америка чинить опір взяттю на себе твердих зобов’язань. Німеччина ухиляється, вона ховалася за спиною Франції у 2008 році, а зараз ховається за Америкою», – пише видання.

Чому змінилися погляди? Колишній посол США в НАТО Іво Дадлер пояснює, що в 2008 році думка про початок війни між НАТО і Росією здавалася «абсурдною», а сьогодні це не так. Якщо стаття 5 щось означає, тоді членство України було б рівнозначним тому, що НАТО пообіцяло б воювати на її боці. Це те, чого Байден уникає, побоюючись ядерної ескалації і навіть Третьої світової війни.

«Це не пусті побоювання, особливо з огляду на погрози Росії та її рішення розмістити тактичну ядерну зброю в Білорусі», – йдеться в статті.

Провал у Бухаресті розлютив Владіміра Путіна, але кандидати на вступ в НАТО не отримали гарантій безпеки. Це проклало шлях для нападу Росії на Грузію в 2008 році і на Україну в 2014 і 2022 роках. Курт Волкер, який теж в минулому був послом США в НАТО, каже, що тепер «сірі зони – це зелене світло» для російської агресії.

«Французька позиція полягає в тому, що Захід не повинен знову провалити виконання своїх обіцянок щодо безпеки. Американська ж позиція говорить, що він не повинен знову давати обіцянки, які не має наміру виконувати. А враховуючи, що розпочалася передвиборча кампанія Байдена і що Китай викликає найбільше занепокоєння в США, він може відмовитися від взяття на себе глибших зобов’язань перед Європою. Проте він не може відмовити Україні на тій підставі, що вона перебуває у стані війни. Це дасть Росії право вето і стимул продовжувати кровопролиття», – пише The Economist.

Один із компромісів, який пропонує генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг, полягає в тому, щоб дозволити Україні пропустити виконання ПДЧ, як це зробила Фінляндія, коли приєдналася до Альянсу в квітні. Це дало б Україні відчуття прогресу, не обіцяючи членства у найближчому майбутньому. США відкриті до цієї ідеї, незважаючи на суворі слова пана Байдена, – кажуть чиновники.

Інші хочуть, щоб НАТО пішов далі. Попередник  Столтенберга, Андерс Фог Расмуссен, вважає, що Альянс має дати зрозуміти, що може запросити Україну в свої ряди наступного року на саміті у Вашингтоні, присвяченому 75-річчю НАТО. Волкер вважає, що робота над прискоренням членства України «скоротить цю війну і не допустить нову”, посилаючи Росії сигнал про те, що вона не може перемогти.

У Білому домі вважають, що все це – семантичні викрутаси. На практиці ж жоден союзник не наполягає на вступі України, поки вона перебуває у стані війни. Тому краще зосередитися на тому, як допомогти Україні захистити себе. І це буде не альтернатива членству, а крок до нього. Потреба у постійній підтримці може стати ще більш важливою, якщо контрнаступ України і далі буде приносити лише повільне просування вперед. Росія, схоже, налаштована на довгу війну. Можливо, Путін чекає 2025 рік, сподіваючись, що повернення в Білий дім Дональда Трампа – або принаймні республіканця-трампіста – підірве підтримку України.

The Economist пише, що Захід буде пропонувати більше того ж, що вже дав, і більш систематично впродовж наступних років: зброю, розвіддані, підготовку, гроші і так далі. Нові обіцянки будуть зроблені на двосторонній і колективній основі. Можливо, їх дадуть країни G7, але, швидше за все,  це зроблять США, Велика Британія, Франція і Німеччина, але не НАТО.

«Деякі європейські чиновники кажуть, що різні аспекти пакету підтримки, наприклад, посилення захисту неба або моря України, можуть взяти на себе різні країни відповідно до їхньої спроможності та схильності до ризику, наприклад, надсилаючи персонал для тренування військ в Україні. Ці обіцянки можуть бути підписані до Вільнюського саміту», – йдеться в статті.

The Economist зауважує, що вибір слів має велике значення. Україна зі зрозумілих причин не хоче більше запевнень. Вона скоріше хоче «гарантій» допомоги протягом десятиліть, щоб її армія могла захистити країну, як це викладено в «Київському безпековому договорі», авторами якого виступили колишній генеральний секретар НАТО Андрес фог Расмуссен і голова Офісу президента України Андрій Єрмак. Їхній документ також передбачає використання гарантами «всіх елементів своєї національної та колективної влади» для реагування на будь-яку атаку проти України.

Це залишає відкритою можливість для партнерів Києва втрутитися більш безпосередньо, ніж вони це робили досі. Цілком можливо, що саме тому американцям не подобаються слово «гарантії». Натомість Ерік Чіарамелла, який працював у Білому домі за часів як демократичної, так і республіканської адміністрацій, пропонує більш нейтральні слова, такі як «домовленості» і «зобов’язання”, у нещодавній доповіді для американського аналітичного центру Carnegie Endowment for International Peace. Його план з п’яти пунктів спрямований на те, щоб зробити Київський договір про безпеку більш обов’язковим до виконання, не в останню чергу через «сильну політичну і правову кодифікацію», яка дасть захист від Трампа.

Втім, існують побоювання, що президент-республіканець все одно може порвати з політикою часів Байдена. Саме так Трамп вчинив зі «Спільним всеосяжним планом дій», який був угодою президента Барака Обами для обмеження ядерної програми Ірану. Багато залежить від того, чи закріпить Конгрес багаторічні зобов’язання у двопартійному законі, щоб протистояти не лише ізоляціонізму під гаслом «Америка понад усе», але й примхам щорічних асигнувань у Конгресі.

Ізраїль може підтвердити, що США здатні підтримувати інші країни, якщо адміністрації одна за одною вирішать це зробити. Втім, досвід близькосхідної країни – не досконалий приклад для України.

«Ізраїль став найсильнішою військовою державою на Близькому Сході і єдиною, яка має ядерну зброю. Україна стикається з набагато більшим і багатшим ворогом, який володіє найбільшим у світі ядерним арсеналом. Якщо залишити Україну саму, це може підштовхнути її до пошуку можливостей збудувати ядерну зброю. А зміцнення її армії, щоб вона могла стримувати Росію, може виявитися дуже дорогим задоволенням. Америка дає Ізраїлю 3,8 мільярдів доларів на рік, але підтримка України коштує десятки мільярдів на рік», – йдеться в статті.

Незважаючи на обіцянки допомагати Україні «стільки, скільки буде потрібно», Захід все ще має слабке уявлення про те, як і коли закінчиться війна. Дехто сподівається, що дипломатія може послідувати за успіхом України на полі бою. Більш вірогідним є процес «воювати і говорити». Миротворчі місії множаться. Нещодавно між Києвом і Москвою курсували посланці з Бразилії, Китаю і африканських країн. Україна наполягає, що переговори можуть розпочатися лише тоді, коли російські війська покинуть всю її територію, включно з Кримом, який Росія анексувала у 2014 році. Росія відповідає, що Київ повинен спочатку прийняти «нові реалії», а саме російський контроль над майже п’ятою частиною української землі.

Миротворці вітаються

Раніше США відкидали заклики аутсайдерів до негайного припинення вогню. Але тепер у Вашингтоні вважають, що їхня участь зміцнює Україну й ізолює Росію. Це пов’язано з прихильністю багатьох до Статуту ООН, який забороняє використовувати силу для захоплення території іншої держави. Незабаром може відбутися міжнародний «Саміт заради миру», можливо він пройде в Парижі. Росія на ньому представлена не буде, але будуть присутні представники таких країн, як Бразилія, Китай, Індія та інші з глобального Півдня. Держсекретар США Енітоні Блінкен каже, що під час свого нещодавнього візиту до Пекіна він і Сі Цзіньпін «багато говорили» про війну в Україні і «позитивну роль», яку Китай міг би відіграти в її припиненні.

Що стосується бойових дій, то Україна вважає, що найкраща гарантія миру – це військова перемога, яка змусить російські війська покинути українську територію, а може й відсторонити Путіна від влади.

«Чи підтримує Америка такі цілі, враховуючи занепокоєння, що це може підштовхнути Путіна до застосування ядерної зброї? Наразі такі розбіжності в поглядах не дуже важливі, оскільки Україна далека до вражаючої перемоги. Але Київ може усвідомити те, що Ізраїль вже давно знає: Америка може бути як стримуючим фактором, так і союзником, особливо коли інтереси розходяться», – йдеться в статті.

Зрештою, обіцянка Заходу підтримувати Україну «стільки, скільки буде потрібно» може насправді означати лише «доти, доки це не підведе до ядерної ескалації» або «доки не буде знайдено розумного дипломатичного рішення».

«Якщо і коли бойові дії припиняться, Америці, можливо, доведеться переглянути питання вступу України до НАТО. Україна може досягти більше, ніж будь-хто очікує, але менше, ніж хоче. У цій ситуації, як і у випадку з Західною Німеччиною, коли вона вступила до НАТО в 1955 році, стаття 5 буде поширюватися лише на територію, контрольовану урядом. Тоді Україна, по суті, відмовилася б від силового повернення втрачених територій», – йдеться в статті.

Дехто вважає, що Україна стає настільки потужною, що було б безпечніше бачити її в НАТО, ніж поза ним. Членство в Альянсі може, зрештою, запропонувати найкращий спосіб закріпити перемир’я і захистити від відновлення конфлікту. Попри всю свою агресію, Путін ніколи не нападав на країни НАТО.


Відео дня

Якщо ви помітили орфографічну помилку в тексті, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

ТОП-новини
Останні новини
усі новини
Gambling