Одним із найбільш незвичайних аспектів цього бурхливого початку 2026 року стала майже повна тиша з боку президента Росії Володимира Путіна щодо американського авантюризму. Це людина, яка раніше ніколи не соромилася звинувачувати США в імперіалізмі, занепаді, брехливості чи лицемірстві, і його стриманість є показовою. Це має турбувати як Україну, так і Європу, пише Марк Чемпіон у Bloomberg.
Перша нагода виникла, коли американські літаки порушили повітряний простір Венесуели, висадили спецпризначенців у самому центрі столиці та викрали президента Ніколаса Мадуро — союзника Москви, якого номінально мали захищати російські системи ППО С-300 та охоронці з іншого російського союзника — Куби. С-300 не працювали, кубинців убили — і Путін не сказав нічого.
Коли Дональд Трамп згодом пообіцяв захопити Гренландію у її народу та Данії, посилаючись на нібито загрозу з боку Росії та Китаю, знову не було чутно нічого від людини в Кремлі — лише кілька жартів від його помічників. Навіщо втручатися?
Путін майже так само мовчить і щодо Ірану, тоді як США заохочували протести проти верховного лідера аятоли Алі Хаменеї та погрожували військовими діями. Навіть якщо в середу Трамп зменшив цей тиск, Іран є для Росії значно важливішим союзником, ніж Венесуела, тож від Путіна можна було б очікувати чогось більшого. Тегеран був одним із головних постачальників далекобійних дронів і ракет для війни Росії проти України. Крім того, він розташований у значно важливішому для російських інтересів і безпеки регіоні світу, ніж Каракас.
Нарешті, ви могли навіть не помітити, але російське вторгнення в Україну минулими вихідними перетнуло важливу межу — особливо для конфлікту, який Путін досі називає лише «спеціальною військовою операцією». Ця війна триває вже довше, ніж участь колишнього Радянського Союзу у Другій світовій війні. У Росії її називають Великою вітчизняною війною. Героїчна й кривава поразка нацистської Німеччини є центральною складовою путінського наративу щодо України, за допомогою якого він — успішно — переконував більшість росіян, що це не вони вторглися в іншу суверенну державу 24 лютого 2022 року, а що українські фашисти, підтримані західними державами, знову напали на Батьківщину.
Таке викривлене трактування спроби Росії завоювати сусідню країну сприяло запаморочливому відродженню культу Сталіна серед багатьох росіян, а також терпимості до дедалі жорсткішого внутрішнього придушення та ненависті до Заходу.
Важко точно сказати, що думають росіяни, адже журналістика там суворо обмежена. Тому я був вдячний за можливість поспілкуватися з Марціо Міаном — італійським журналістом, який провів місяць, ризикуючи життям, подорожуючи вздовж Волги в серці Росії, видаючи себе за історика. Він спілкувався з усіма — від бітників, які шукали прихистку від воєнної лихоманки на одному з островів цієї величезної річки, до бійців «Вагнера» на відпочинку, а також із черницями й священниками. Його книжка про цю подорож, Volga Blues, справляє тривожне враження і має вийти англійською мовою наприкінці цього місяця.
Міан розповів, що його вразила кількість російських підлітків у футболках зі Сталіним, які стояли в чергах, щоб побачити його воєнний бункер у Самарі, або відвідували музей кривавої перемоги Росії в Сталінграді. Не менше його шокувала загальна гіркота у ставленні до Заходу та маніхейська, навіть апокаліптична риторика щирих прихильників режиму Путіна. Як сказав йому один загалом розсудливий православний священник, що добре володіє англійською, говорячи про ядерні погрози: якщо росіяни не можуть мати ту Росію, яку хочуть, «ми все спалимо». Світ, настільки злий, за його словами, не заслуговує на існування.
Сама подорож відбулася у 2023 році, тож із того часу багато що змінилося. Внутрішні репресії посилилися, додому повертається більше тіл загиблих з України, з’являється дедалі більше історій про жорстокість російських офіцерів щодо власних солдатів, зменшуються доходи й зростає інфляція. Опитування Левада-центру від 22 грудня — найменш залежної соціологічної служби Росії — показало зростання підтримки переговорного завершення конфлікту до 67% проти 25%, які заявляють, що хочуть його продовження. Це найнижчий показник з початку вторгнення.
Це не означає опозиції війні, не кажучи вже про Путіна, але багато в чому пояснює, чому він може не хотіти наголошувати на тому факті, що йому знадобилося більше часу, щоб узяти невелике східноукраїнське місто Покровськ, ніж Сталіну — щоб дійти до Берліна. І, на відміну від віддаленіших американських авантюр, мовчав з цього приводу не лише Путін — так само мовчали його чиновники й медіа.
Мої колеги з Bloomberg News з посиланням на джерела, близькі до Кремля, пишуть, що Венесуела просто не була достатньо важливою, щоб за неї боротися, з огляду на значно вищі ставки, які Путін бачить у відносинах Росії зі США. Те саме, ймовірно, можна сказати й про Іран. Американське захоплення Гренландії, своєю чергою, ймовірно, зруйнувало б Організацію Північноатлантичного договору — чистий виграш для Путіна, про який рік тому він міг лише мріяти.
Утім, це пояснює лише половину історії. Щодо решти, варто поставити два запитання. По-перше, як Путін міг би реагувати на нав’язування Трампом американської сфери впливу в Західній півкулі, якщо його власна мета — вибудувати таку сферу у Східній Європі? По-друге, якби він захотів виступити проти Америки Трампа на захист Венесуели й Ірану, що він взагалі міг би зробити?
Відповідь на друге запитання — нічого. Поки він не припинить вторгнення в Україну, здатність Путіна діяти глобально залишатиметься виснаженою. Мадуро й Хаменеї — лише найсвіжіші союзники, яких Путін підвів. У 2015 році він міг відправити свої війська, щоб урятувати президента Башара Асада від неминучої поразки в Сирії; у 2024-му, коли Асад зіткнувся з тією самою загрозою, Путін зміг лише вивести ті російські літаки та персонал, які ще залишалися в країні.
Що ж до першого запитання, то мовчати про американський авантюризм має сенс, якщо Путін вважає, що зі США можна укласти угоду в стилі Ялти — таку, яка вирішила б його українську проблему, змусивши Київ поступитися тим, чого він не зміг здобути силою. Така домовленість означала б обмін де-факто сфери контролю для Москви у Східній Європі на згоду Путіна з тим, що Трамп захоче робити в інших частинах світу, плюс — з огляду на те, що це Трамп, — певні супутні комерційні вигоди.
Чого така угода не могла б передбачати — це будь-яких безпекових гарантій для Києва, які дозволили б Україні постати справді суверенною державою, вільною у розбудові своєї економіки, інтегрованою з Європейським Союзом і захищеною реальними гарантіями з боку держав — членів НАТО. Вона також не змогла б завадити Кремлю встановлювати свою сферу впливу в інших регіонах, які Путін вважає частиною російського історичного права.
Саме тому європейські плани розгортання стабілізаційних сил в Україні виглядають нереалістичними, навіть попри те, що посланців Трампа приймають у Москві. Це також пояснює, чому Трамп у середу заявив агентству Reuters — і повторював знову й знову з моменту вступу на посаду торік, — що головною перешкодою для миру він вважає не Путіна, а президента України Володимира Зеленського. Натяк полягає в тому, що Трамп прагне відсунути Європу вбік і тиснути на Зеленського, щоб змусити його до угоди, яка дасть Путіну бажане. Я щиро сподіваюся, що помиляюся.