Українські військові тримають оборону на межі звільненої Харківщини та окупованої Луганщини. Як там працюють мінометники – у репортажі DW.
“Ми стоїмо перед ворогом, – вказуючи у напрямку Сватового на окупованій Луганщині, каже військовий із позивним “Калина”. – Наша задача – стримати ворога, не пропустити його вглиб України”.
Підрозділ “Калини” базується на сході Харківщини. Ця територія була звільнена від російської армії у вересні минулого року, однак досі лишається лінією фронту. Звідси до позицій росіян на окупованій Луганщині – менше трьох кілометрів.
“Я ніколи не думав, що потраплю на війну”, – знизує плечима “Калина” – кремезний чоловік із густою бородою. Він – зі Львівщини, працював будівельником. “Займався покрівлею, – уточнює, роззираючись на зруйновані обстрілами будинки. – Як дивлюся на все це – скільки кривди…”
Після війни “Калина” планує відбудовувати пошкоджене житло. “Уже розклеїв тут мої оголошення”, – жартує чоловік. У цьому селі раніше мешкали майже дві тисячі людей, а зараз залишаються не більше двох сотень, каже нам немолодий чоловік напідпитку – єдиний цивільний, якого зустрічаємо на вулиці. Почувши звук мінометного обстрілу – свист і вибух, чоловік, не поспішаючи, повертається у свій вцілілий будинок.
Уразити живу силу
“Наразі ворог не збирається наступати на нашому напрямку, – заспокоює “Калина” і додає: – Тут відбувається змагання артилерій. Наша артилерія намагається не пропустити їх уперед. А їхня – знайти нашу”.
На війні чоловік здобув спеціальність мінометника. “На цій ділянці фронту міномет є найбільшим калібром, – каже “Калина”. – Він вражає живу силу і легкоброньовану техніку”.
Під живою силою він має на увазі російських військових, які базуються у спостережних пунктах. “Це такі бліндажі, звідки противник веде за нами спостереження. Ми намагаємося їх вразити і відсунути – позбавити противника очей”, – пояснює “Калина”.
Отримавши від розвідників інформацію про розташування таких пунктів, мінометники роблять розрахунки і підбирають місця, звідки можна їх уразити. До одного з таких місць вирушаємо разом із військовими, якими командує “Калина”. Йдемо лісом зі стрімкими схилами, вкритими снігом. Коли пролітає чергова міна, падаємо в кучугури. Усе навкруги залите сонцем, але військові цьому не радіють – у таку погоду вони стають більш помітними для російської аеророзвідки.
Вогонь
На місці, на тлі поля з почорнілими соняшниками, військові встановлюють міномети. “Калина” віддає команду про початок вогню – лунає низка оглушливих вибухів. Військові відвертаються від мінометів, пригинаючись і закриваючи вуха долонями. У короткій перерві один з мінометників запалює цигарку. Він не встигає докурити, як “Калина” командує: “Кінець вогню”. Військові похапцем збираються і зникають у лісі.
На цьому місці мінометники не мають затримуватися ані хвилини. Російські військові можуть вирахувати їхнє розташування і відкрити вогонь у відповідь. Вийшовши з лісу, мінометники стрибають у машину. Від їхнього одягу в повітря піднімається порох і ще кілька секунд висить у променях сонця, що сідає. Уже в дорозі чуємо, як позаду падає російська міна.
“Щоб уразити противника, ми підходимо дуже близько. Ми наражаємо себе на небезпеку, – нарікає “Калина”. – Нам бракує мінометів великого калібру. Щоб ми могли працювати більш безпечно, з укриття”.
“Відчуваємо, що вже втомилися, – зізнається “Калина” і додає із посмішкою: – Ввечері, як лягаємо, відчуваємо втому. А зранку – вже не відчуваємо. Така у нас війна. Мусимо відбити своє”.