За місяць, що минув від початку мобілізації засуджених, кожен дев’ятий із близько 27 тисяч в’язнів українських виправних колоній достроково вийшов на свободу “для безпосередньої участі в обороні країни”. Щоправда, “свобода” – не зовсім влучне слово для цих трьох тисяч чоловіків: під конвоєм Нацгвардії звільнених спочатку везуть у військкомат підписувати контракт із ЗСУ, а звідти – на навчальні полігони. Там з учорашніх злочинців куватимуть майбутніх штурмовиків, йдеться у матеріалі Deutsche Welle.
Довгоочікувана можливість для в’язнів піти на фронт
Чимало з них від перших днів повномасштабного вторгнення РФ в Україну просилися на фронт – у в’язничної адміністрації, департаменту кримінальних покарань мін’юсту, депутатів та правозахисників. Однак раніше закон забороняв служити у війську засудженим до позбавлення волі чи навіть до умовного покарання. У виняткових випадках президент України Володимир Зеленський окремими указами милував ув’язнених ветеранів АТО – за 2022 рік таких було 363 особи. Іще кілька сотень людей, чиї справи ще не встигли розглянути суди, у перші місяці після вторгнення випустили до казарм зі слідчих ізоляторів. Та потім мобілізація в’язнів зупинилась.
“Тоді у Росії Євген Пригожин саме почав вербувати по зонах рецидивістів до “Вагнера”. Потім було їхнє міноборони зі “Штормом Z” (штурмові загони російської армії, які теж складаються переважно з ув’язнених) Ми суто з моральної точки зору не могли собі дозволити робити щось подібне”, – пояснює DW голова парламентського комітету з питань правоохоронної діяльності Сергій Іонушас. Наприкінці травня 2024 року на залитому сонцем подвір’ї однієї з виправних колоній Київщини він разом з іншими розробниками довгоочікуваних змін до військового і кримінального законодавства розповідає журналістам про перші результати мобілізації ув’язнених на фронт. “За два тижні ми отримали по всій країні 4564 заяви від засуджених. Це вже більше, ніж ми загалом планували”, – каже заступниця міністра юстиції Олена Висоцька.
Мобілізації ув’язнених: армія не для кожного
Процес розгляду клопотань від ув’язнених займає до тижня, задовольняють у середньому два з п’яти. Ув’язнених з каліцтвами, хворих на ВІЛ чи туберкульоз відсіюють ще в медчастині колонії. Її ж адміністрація визначає, чи підпадає в’язень під нові умови дострокового звільнення. Ідеться передусім про вчинений ним кримінальний проступок – після запеклих дебатів депутати домовились не брати до армії засуджених за злочини проти нацбезпеки, тероризм, умисне вбивство двох чи більше осіб або замах на правоохоронця чи військового, п’яну ДТП із летальними наслідками, сексуальне насильство та особливо тяжкі корупційні правопорушення.
До тих, хто пройшов первинний відбір, допускають кадровиків з окремих бригад ЗСУ. У розмовах з DW армійці не раз підкреслювали принципову відмінність таких зустрічей від мобілізації у російських в’язницях: мовляв, ми не агітуємо в’язнів іти на війну, а рекрутуємо свідомих добровольців.
Підібравши собі місце подальшої служби, засуджені проходять стандартну військово-лікарську комісію. На придатних урешті-решт чекає місцевий суд, який і ухвалює рішення про дострокове звільнення. Слухання зазвичай займають лічені хвилини, судді обмежуються кількома питаннями до в’язня відеозв’язком або взагалі розглядають справу без нього.
Станом на вівторок, 18 червня, у судовому реєстрі оприлюднено понад 2800 ухвал про розгляд таких клопотань, переважно позитивних. Перша ж справа 36-річного харківського маляра Олександр Б. привертає увагу іронією долі. Засуджений за ухилення від мобілізації до трьох років позбавлення волі, він оскаржив вирок у Верховному суді, але після місяця у Первомайській виправній колонії №117, відомій суворою дисципліною та жорстокістю охорони, сам попросився до війська. 20 травня він був достроково звільнений судом та вже проходить підготовку в тренувальному центрі.
Турне рекрутерів колоніями
“Дуже багато в нашій країні людей, які мали б сидіти, але чомусь – на волі. І багато людей у в’язниці, які мали би бути на свободі. В’язниця являє собою звичайний середньостатистичний зріз українського населення”, – філософствує командир другого штурмового батальйону Третьої штурмової бригади Дмитро Кухарчук. Восени 2021 року він і сам провів за ґратами три місяці за підозрою у побитті поліцейського на політичному мітингу.
У вересні 2024 року під стінами однієї з виправних колоній на Черкащині з білого позашляховика за 34-річним комбатом вискакують бригадні психолог, відеооператор та боєць, значно старший за інших, манера спілкування якого видає в ньому знавця кримінальної субкультури та тюремної етики. Рекрутингова група розраховує завербувати кілька десятків ув’язнених, що “мотають” тут зазвичай уже не перший строк.
“Ми, щоправда, запізно приїхали. Але, знаєте, Третю штурмову взагалі спочатку не хотіли включати у перелік бригад, яким можна набирати в’язнів”, – каже Кухарчук.
У альтанці поруч із прохідною колонії палять ще двоє військових у простенькому затертому “пікселі”. Кадровики 28-ї механізованої бригади з Одещини – теж у рекрутинговому турі колоніями центральної України. І теж відстають – бо їх так само не включили у перелік “бригад для ув’язнених”.
“Хтось там щось наплутав, і наших просто не пускають до в’язнів. Кажуть: вербуйте у себе на півдні, – скаржиться вже не молодий старлей Віктор Лях. – А де мені людей брати, як у нас на передку 15 людей кілометр траншеї тримають?!”
Керівники цієї колонії, схоже, теж не в захваті від візиту рекрутерів. Після нетривалої суперечки на прохідній військових, зрештою, ведуть на зустріч із потенційними бійцями.
Питання мотивації ув’язнених
Рекрутери повертаються через кілька годин трохи розчаровані. Віктор Лях загітував до себе 18 ув’язнених. Дмитро Кухарчук відібрав зі 40 добровольців 17 осіб.
“Якби ми заходили перші, то набрали б більше. Я вважаю, що Третя штурмова заслужила першочергове право – бо ми один із небагатьох підрозділів, який знає, як працювати з засудженими, розуміє їхню психологію та мораль”, – зазначає Кухарчук.
Морально-психологічний стан, готовність до війни, мотивація майбутнього бійця важливіші за тягар злочинів минулого, запевняє комбат. “Люди, яких ми зустрічаємо тут у колоніях, хочуть, щоб їм не було соромно колись дивитися в очі своїм дітям. Хочуть мати змогу сказати: під час війни я не сидів у тюрмі, а захищав країну”, – додає він.
Ватажок черкаських футбольних ультрас Кухарчук стояв біля витоків “Азову” – тоді ще добробату – та політичної партії “Національний корпус”. Спільну для цих рухів внутрішню культуру бойового братерства перенесли й до Третьої штурмової бригади, вважає комбат. Саме вона здатна швидко витіснити кримінальну мораль і перевиховати навіть професійних злочинців, певен Кухарчук.
Де служитимуть колишні в’язні – разом з іншими чи у спецпідрозділах?
Через це у Третій штурмовій категорично відкидають одну з вимог нового закону до організації служби колишніх в’язнів – що ті мають нести її в окремих спецпідрозділах.
“Ми не будемо робити ніяких штрафних рот, це неприпустимо. Навпаки, маємо успішний досвід розпорошення з мобілізованими. Пара людей на кожне відділення, п’ять-шість на взвод – цього достатньо, щоб поповнити наші ряди і безпечно інтегрувати новобранців”, – вважає Кухарчук.
Однак, для прикладу, у П’ятій штурмовій бригаді планують упродовж кількох наступних місяців сформувати із колишніх ув’язнених окремий батальйон на 600-800 людей. Можливо, навіть зі своїми командирами з числа засуджених офіцерів. “Конче не вистачає особового складу. І, з огляду на нове законодавство, свіжих мобілізованих з ТЦК доведеться ще почекати. Так ми хоча б закриємо дірку”, – пояснює заступник командира, який представляється просто Владиславом.
У минулому прокурор, він, однак, не схильний сприймати новобранців з числа ув’язнених як злочинців, що уникають покарання. “Ми співпрацюємо з тими, хто мотивований. Хто хоче виконувати свій обов’язок”, – переконує Владислав. При цьому він усвідомлює: ризик втечі вчорашніх в’язнів із військової частини чималий, а ловити їх не буде кому. А тому обіцяє заслати майбутній батальйон на таку складну ділянку фронту, звідки сам “на броньовику ледве виїхав”.
До П’ятої штурмової вже записався 23-річний киянин Віталій Я. – один із ув’язнених, яких керівництво колонії привело на пресконференцію з авторами закону про мобілізацію засуджених. Восени 2020 року луцька поліція затримала його з чималим пакунком синтетичних стимуляторів. Чоловік стверджував, що лише пересилав поштою чужі посилки, та суд не зважив на каяття і новонароджену доньку і запроторив його за ґрати на сім років за збут особливо великої партії наркотиків.
“Я хотів на війну, ще коли суд ішов, але сказали, що не візьмуть. От, відсидів уже два роки, але як тільки прийняли закон, то написав заяву. Я розумію: в армії доведеться служити до кінця війни. Але мені здається, там все ж буде краще, ніж у тюрмі”, – сподівається Віталій.
Багато в’язнів вичікує
21-річний студент-археолог з Черкас Ігор Ц., теж засуджений за розповсюдження наркотиків, не поспішає наслідувати приклад Віталія. “Маю певні побоювання, – зізнається він у розмові з DW. – Хотілося б більше розуміти, на яких умовах і що буде далі. Побачити, що буде з першою хвилею мобілізації, а вже на цьому досвіді приймати рішення”. Щоправда, і термін у чоловіка менший – його спіймали на дрібній торгівлі наркотиками і дали трохи більше трьох років. У колонії він працює на виробництві “зубів дракона” – бетонних перешкод для ліній оборони – і сподівається в такий спосіб заслужити право на дострокове звільнення вже через рік.
Чимало засуджених зайняли подібну вичікувальну позицію через доволі непевні умови майбутньої служби, ділиться з DW зібраними відгуками голова правозахисної організації “Захист в’язнів України” Олег Цвілий. Два роки він лобіював можливість для ув’язнених піти у військо, але нині розчарований деталями закону, ухваленого, на його думку, поспіхом. “В’язні в колонії – як павуки у банці. І в ці ізольовані спецпідрозділи вони, цілком імовірно, перетягнуть усі свої конфлікти, субкультурну ієрархію і взаємну неприязнь”, – прогнозує правозахисник.
Кримінальна субкультура в українських в’язницях
За словами Цвілого, кримінальна субкультура так званих “ворів у законі” досі посідає важливе місце всередині української пенітенціарної системи. У більшості колоній вона є основою самоврядування засуджених, що існує в хиткому балансі з офіційним режимом адміністрації. Її неписані правила – сформовані сторіччя тому “поняття” – містять чітку заборону на службу в армії для “чесних арештантів”, тобто професійних злочинців. Порушення цієї заборони частиною кримінального світу під час Другої світової війни спричинило кривавий конфлікт всередині радянського ГУЛАГу, відомий як “суча війна”.
Нинішня агресія РФ проти України теж призвела до конфлікту навколо старих “понять”, розповідає Цвілий. Тлумачити їх у конкретній ситуації через так звані письмові “прогони” мають право “вори в законі” – найавторитетніші представники організованої злочинності. Один із таких “ворів”, Сергій Лисенко, відомий як Лера Сумський, який останні роки проживає за кордоном, ще на початку повномасштабного вторгнення закликав український криміналітет стати на захист держави. “Він аргументував це іншою нормою – обов’язком “чесного вора” вдарити у відповідь на напад”, – пояснює Олег Цвілий.
Утім, подальшу участь деяких “ворів у законі” у вербуванні російських в’язнів до ПВК “Вагнер” та загонів “Шторм Z” різко розкритикували інші кримінальні авторитети, повідомляло спеціалізоване інформагентство Prime Crime, посилаючись на поширені всередині кримінального світу “прогони”.
“Я вчора начальнику у “Білці” кажу: пусти мене до “вора” на 10 хвилин перетерти, я йому все розтлумачу, – розповідає DW Дато, той самий знавець кримінальної етики з Третьої штурмової. – Щоб “прогон” зробив зекам за Україну воювать. Та де там…” Після певного розтлумачення стає зрозуміло: мова йде про Білоцерківську колонію №35, де відбуває покарання 32-річний громадянин Грузії Гіоргі Кіладзе, “вор у законі”, відомий як Гега Озургетський. Формально Гега – чи не найавторитетніший в’язень в Україні, і його письмова настанова могла би вплинути на багатьох ув’язнених.
У лютому 2022 року під загрозою російського наступу керівництво Менської колонії на Чернігівщині відпустило на волю його та ще кілька десятків засуджених. Майже всі вони одразу ж долучились до загонів тероборони, Кіладзе ж за кілька місяців спіймали на румунському кордоні та окремо судять за втечу.
Мобілізації засуджених опираються не тільки кримінальні авторитети, але й керівництво виправних колоній, розповідає Олег Цвілий. “Фінансування цих зон залежить від кількості ув’язнених, до того ж чимало з них працюють на внутрішньому виробництві, яке приносить начальникам неабиякі прибутки”, – говорить правозахисник. Він переповідає скарги в’язнів на корупцію: адміністрація буцімто вимагає хабарі за подання клопотань про дострокове звільнення, натякаючи на майбутні високі “бойові” за службу на передовій.
І все ж автори ініціативи про мобілізацію ув’язнених сповнені оптимізму. Міністр юстиції Денис Малюська оцінює “мобілізаційний потенціал” колоній у 20 тисяч чоловіків і не виключає скорочення в майбутньому обмежень щодо вчинених злочинів та навіть розширення дії закону на засуджених жінок.