Нещодавня конференція в Джидді, присвячена мирному плану президента Володимира Зеленського з 10 пунктів, стала спробою заручитися міжнародною підтримкою для припинення руйнівної війни в Україні шляхом переговорів. Пропозиція передбачає повне виведення російських військ і відновлення контролю Києва над своєю суверенною територією. Наступним важливим кроком має стати саміт світових лідерів, на якому буде схвалено київську формулу врегулювання і посилено тиск на Москву з метою припинення війни.
«Цей новий підхід України І її західних союзників може спіткати така ж гірка доля, як і інші мирні пропозиції, запропоновані Бразилією, Китаєм і ПАР. Однак присутність делегації з Китаю, який став найбільшим стратегічним партнером Росії і ключовим експортним ринком, а також з Індії – основного імпортера російської сирої нафти – здавалося, свідчила про те, що нарешті формується глобальний консенсус щодо принципів, необхідних для врегулювання конфлікту», – пише в статті для Financial Times експерт з питань російсько-українських відносин Королівського коледжу Лондона Доміцилла Саграмосо.
Вона додає, що присутність Китаю, зокрема, може бути ознакою того, що найважливіший союзник Владіміра Путіна хоче, щоб він почав йти на поступки, необхідні для припинення війни. Однак більш імовірно, що Пекін намагається посилити власну роль у будь-яких майбутніх переговорах. Тиск на Росію, щоб вона змінила свій курс у війні, – це небезпечна гра. Якщо Путіну доведеться піти на компроміс і його влада ослабне, Китай може втратити стратегічного партнера. Крім того, будь-яке врегулювання щодо України ризикує послабити економічну та дипломатичну залежність Москви від Пекіна. Тому, на думку Саграмосо, ставка на зміну китайської позиції видається нерозумною.
Більше питання полягає в тому, чи піде на поступки Росія, яка не брала участі в переговорах у Джидді. Незважаючи на офіційне мовчання Кремля, США, схоже, ведуть неформальні переговори з Москвою. Хоча не виключено, що російський президент може розглядати можливість компромісів, його плани подвоїти оборонні витрати у 2023 році і збільшити максимальний призовний вік свідчать про інше.
«Ключова проблема полягає в різному розумінні того, який вигляд можуть мати «значущі поступки». Для Кремля прийняття мирного плану Зеленського буде розглядатися як безумовна капітуляція. І це навіть попри те, що Росія не була окупована іноземними військами, і від неї не вимагають демілітаризації і здачі жодної з її споконвічних територій», – йдеться в статті.
Відновлення повної територіальної цілісності України і захист її народу справедливо розглядаються Києвом як життєво важливі як з моральних, так і з прагматичних міркувань. Натомість для Росії повна або часткова втрата нині окупованих територій, а особливо Криму, вважається неприйнятною.
«Це тому, що те, що почалося як війна вибору під приводом приналежності України до «руского міра», тепер стало екзистенційною боротьбою не лише для Путіна, але й для самої Росії», – пояснює автор.
Кремль використав розширення НАТО на схід для виправдання свого вторгнення, навіть незважаючи на відсутність конкретних планів щодо надання Україні членства в Альянсі. Це призвело до зворотних наслідків. Для Росії українські Збройні сили, озброєні західною зброєю, тепер становлять реальну загрозу. Українські війська продемонстрували свою ефективність на полі бою, незважаючи на труднощі. І Москва явно стурбована тим, що вони можуть просунутися вглиб окупованої Росією території і потенційно витіснити її війська з Криму.
Крім того, НАТО планує мати 300 тисяч солдатів у стані підвищеної готовності для розгортання на своєму східному фланзі в разі необхідності. Як наслідок, Москва більше не називає українські території, контрольовані з 2022 року, приналежними до «руского міра». Зрештою, Росія бомбардувала ці регіони. Вони тепер розглядаються як буфер проти України і НАТО.
«Кремль дедалі більше приймає той факт, що Україна не буде ні «денацифікована» (у Києві не буде проросійського «маріонеткового» уряду), ні «демілітаризована». Вона також не залишиться нейтральною. Для Москви тепер зрозуміло, що Україна, ймовірно, стане частиною ЄС і буде прив’язана до євроатлантичних структур безпеки. Для Росії прийняття цих нових реалій – це вже значна поступка. Пріоритети Москви, схоже, полягають у тому, щоб убезпечити себе від українських і натовських сил, зберегти частину територій, які вона зараз займає в Україні (особливо Крим і, можливо, Донбас), і забезпечити Путіну збереження обличчя після знаходження компромісу», – йдеться в статті.
Проте прийняття умов Росії, а саме збереження її контролю над частиною, якщо не всіма, захопленими територіями в обмін на припинення війни і мовчазну згоду на євроатлантичну інтеграцію України – це дуже ризикований крок. Це не лише підірвало б позиції Києва, але й виправдало б російську агресію і навіть могло б заохотити нові напади, наприклад, з боку Китаю в Індо-Тихоокеанському регіоні. Немає жодних гарантій, що Росія не перегрупує свої сили після досягнення угоди про припинення вогню, що знову поставить Україну під загрозу.
Таким чином, результат переговорів залишається примарним. Поки воюючі сторони випробовують свої сили на полі бою, їхні дипломатичні позиції залишаються далеко один від одного. Однак це може змінитися, якщо жодна зі сторін не отримає військової переваги і ситуація зайде в холодний зимовий глухий кут.