Видання The New York Times продовжує серію репортажів з передової війни в Україні.
Цей аналіз війни New York Times ґрунтується на десятках відвідин передової та інтерв’ю в червні та липні з українськими солдатами та командирами в Донецькій та Харківській областях, де ведеться багато боїв.
Ці візити показали, що українська армія стикається з цілою низкою нових і постійних викликів, які сприяли її повільному прогресу.
У штабі одного з батальйонів 53-ї механізованої української бригади пахне свіжозрубаними соснами. Аромати виходять від дерев’яних опорних балок у лабіринті окопів, які складають більшу частину елементарної бази підрозділу за межами бойового міста Авдіївки.
У головній командній кімнаті телевізори з плоскими екранами, комп’ютери та супутниковий Інтернет транслюють зображення з невеликих безпілотників, а кадровий склад українських військових веде спостереження за своєю ділянкою передової.
Те, що вони здебільшого бачать, це насильницький глухий кут.
На початку 17-го місяця війни бойові дії набули помітного ритму. Росія та Україна замкнені в смертоносних атаках і контратаках. Російська артилерія більше не має явної переваги, і українські війська борються з міцною російською обороною, продовжуючи свій південний наступ, сповільнений через щільні мінні поля.
Невеликі територіальні здобутки обходяться величезною ціною. Польові шпиталі, які були закриті після битви за східне місто Бахмут, знову відкрили, повідомили волонтери, а українські солдати описали рішучого ворога.
«Ми міняємо наших людей на їхніх людей, а у них більше людей і техніки», — сказав один український командир, чий взвод зазнав близько 200 відсотків втрат після того, як Росія розпочала своє повномасштабне вторгнення минулого року.
Україна добре впоралася з адаптацією оборонної війни — підключила супутниковий Інтернет Starlink, публічне програмне забезпечення та готові дрони, щоб постійно стежити за російськими військами з командних пунктів. Але наступальні операції відрізняються: Україна досягла незначного прогресу в своїй спроможності безпосередньо координувати дії своїх військ, які знаходяться найближче до російських сил на так званій нульовій лінії, і тих, хто атакує вперед.
Українська піхота все більше і більше зосереджується на окопних штурмах, але, зазнавши десятків тисяч втрат з початку війни, ці лави часто поповнюються менш підготовленими та старшими військами. І коли російські війська витісняються з позицій, вони стають більш вправними у націленні на цю позицію своєю артилерією, гарантуючи, що українські війська не зможуть залишатися там довго.
Боєприпасів не вистачає, а боєприпаси змішані з різних країн. Це змусило українські артилерійські підрозділи використовувати більше боєприпасів для ураження цілей, кажуть українські військові, оскільки точність різних снарядів сильно відрізняється. Крім того, деякі зі старих снарядів і ракет, надісланих з-за кордону, пошкоджують їхню техніку та ранять солдатів. «Зараз це дуже велика проблема, — сказав Алекс, командир українського батальйону.
Нарешті, у літні місяці камуфляж і зелень залишаються вирішальними факторами, які впливають на успішність бойової операції. Сили, що обороняються, майже завжди мають перевагу, чи то через невидимі окопи, чи через приховані підрозділи радіоелектронної боротьби, які використовують обман і маскування, щоб відкинути атакуючі сили.
Отримання координат і стрільба
Засоби, за якими солдат на ім’я Валерій спостерігав у командному пункті, поширені серед більшості українських підрозділів, які воюють на сході. На відміну від Сполучених Штатів та інших країн НАТО, які використовують складне військове комунікаційне обладнання для спостереження за полем бою, українські війська використовують менш складні, але прості у використанні програми, такі як додатки для обміну повідомленнями на смартфоні, приватні інтернет-чати та невеликі безпілотники китайського виробництва, щоб спостерігати за подіями на лінії фронту.
Це спеціальний, але ефективний комунікаційний пакет, на який накладено домашнє українське програмне забезпечення, що забезпечує визначення розташування українських підрозділів і ймовірних позицій російських військ.
Недоліком цієї системи є те, що вона майже повністю прив’язана до супутникового Інтернету Starlink. Це означає, що коли українські підрозділи атакують — за відсутності маршрутизатора Wi-Fi — для передачі важливої інформації, наприклад про артилерійські цілі, потрібно більше часу, тому що атакуючі війська мають зв’язатися з кимось із підключенням до Інтернету, щоб викликати підтримку.
Українські війська також борються з російськими військами, що глушать радіостанції, за допомогою яких солдати намагаються зв’язатися зі своїми товаришами через Інтернет.
«Здебільшого ми отримуємо координати через інтернет — це безпечно, і як тільки вони нам передаються, ми ними одразу користуємося», — розповів Антон, начальник гранатометного підрозділу.
Одного разу на півдні країни цього року солдати, які воюють за Україну, намагалися підключити інтернет Starlink до броньованого транспорту, коли атакували російські позиції, але антена була розстріляна дружнім вогнем під час атаки.
Цього місяця система працювала належним чином. Український безпілотник спостерігав, як бруд з лопати російського солдата накопичувався біля траншеї, яку він копав: це була пріоритетна ціль. Нова траншея означала, що російські війська підійшли набагато ближче до українських ліній і стали ще одним укріпленням для наступу українських сил.
Через смартфон надіслали координати траншеї, а через хвилини обабіч російського солдата прогриміли вибухи з автоматичного гранатомета Mark 19.
Зачистка траншеї: небезпечно та необхідно
Загін українських бійців 59-ї бригади наскрізь промоклий від поту. Був кінець червня, і вони виконували ті самі вправи — штурмували траншею, яка використовувалася для тренувань, усього за милі від лінії фронту — незліченну кількість разів, пробиралися крізь зарослу траву, стріляли холостими з автоматів Калашникова, відпочивали і повторювали все заново.
Мета повторення полягала в тому, щоб зробити процес механічним, щоб нова група мобілізованих у віці від 25 до 40 років, нарешті вийшовши на передову, не здригнулася, коли прийшов час атакувати добре захищений російський окоп.
«Ми ще не були в активних бойових діях, але ми до них готуємося», – сказав один із молодших бійців групи Микола.
Оскільки війна триває другий рік і обидві армії добре вміють будувати та обороняти укріплення, штурм окопів став одним із найнебезпечніших і найнеобхідніших завдань для українських військ, які намагаються повернути територію. Навчання більш спеціалізованим навичкам, наприклад, для снайперів, було відкинуто на користь окопних атак.
Навколо східного міста Бахмут, яке було захоплене росіянами в травні, українські сили просунулися на флангах міста, тому що російські сили мали менше часу, щоб окопатися. Деякі елітні українські підрозділи в цьому районі вміють атакувати російські окопи, маючи хороший зв’язок і скоординовані штурми.
Але інші українські формування в інших місцях фронту мали проблеми з поповненням своїх лав солдатами такого калібру, які могли б здійснити успішні окопні атаки, враховуючи, що місяці боїв виснажили їхні лави. Нові заміни іноді становлять старші новобранці, які були мобілізовані.
«Як можна очікувати, що 40-річний хлопець буде хорошим піхотинцем чи кулеметником?» — запитав український командир, взвод якого зазнав десятків втрат. Молодість означає не лише кращу фізичну майстерність, але й меншу ймовірність того, що молоді солдати ставитимуть під сумнів накази.
Останніми днями в околицях Бахмута зросли українські втрати, що є побічним результатом стратегії України зі скріплення російських військ навколо міста, щоб доповнити контрнаступ на півдні країни. Російські сили спрямували більше артилерійських одиниць у цей район, щоб навіть якщо вони втратили траншею від українського штурму, вони могли швидко засипати свої втрачені укріплення снарядами, змусивши київські війська відступити з щойно відвойованої території.
«Зелена зона»
Біля міста Сіверськ на сході країни група українських військових, яка керувала 105-мм гаубицею, наданою США, послухала, як її «сусід», самохідна гаубиця, випустила кілька снарядів. Тоді команда 105-мм отримала власну вогневу місію через смартфон та Інтернет Starlink, спрямовану на російську мінометну команду.
Екіпаж зняв маскувальну сітку, двічі вистрілив, а потім знову сховався.
Вогнева місія була успішною. Але для багатьох українських артилерійських підрозділів це не так просто.
Українські артилерійські екіпажі орієнтуються на асортимент боєприпасів, доставлених із таких країн, як Пакистан, Польща, Болгарія та Іран, змушуючи стрілецькі екіпажі коригувати свій приціл залежно від того, з якої країни походять боєприпаси, а іноді й від того, скільки їм років, навіть якщо всі вони однотипні.
Часті артилерійські обстріли майже завжди приносять відплату. Через двадцять хвилин після того, як український 105-мм стріляв залпом, росіяни відкрили вогонь, засипавши територію касетними боєприпасами, класом снарядів і ракет, які вибухають і розповсюджують меншу вибухівку на широку територію. І Росія, і Україна використовували цю зброю, хоча багато країн її забороняють.
Росіяни використовували касетні боєприпаси, тому що вони не знали точно, де були українці, тому вони вирішили натомість засипати територію маленькими розривними бомбами, сподіваючись вразити ціль десь серед дерев.
Однією з визначальних ознак літніх боїв на сході України є листя. Прикриття танка чи артилерії камуфляжем українці називають «маскуванням», і ця процедура є надзвичайно важливою, щоб уникнути виявлення безпілотниками та артилерійського вогню, який обов’язково послідує. Навколо Бахмута поля та лісові масиви відомі серед українських військових як «зелена зона».
Біля контрольованого Росією міста Кремінна, північніше, де на місцевості переважають соснові ліси, російські війська часто обстрілюють дерева запальними боєприпасами, щоб спалити “зеленку”, повідомили солдати 100-ї бригади територіальної оборони. На цій лінії фронту українські війська часто доходять до того, що ховають своє сміття, щоб не ховатися від безпілотників.
Часто, щоб вести вогонь або маневрувати, українська бойова техніка змушена відмовлятися від будь-якого типу камуфляжу, наражаючись на іншу зброю, яка поширилася на лінії фронту останніми місяцями: російські безпілотники «Ланцет».
Їх часто називають безпілотниками-камікадзе, вони змусили українських артилеристів і танкістів вжити масштабних заходів для приховування своїх позицій. Деякі екіпажі танків навіть приварили до своїх башт саморобну броню, щоб спробувати зупинити самовибухові машини.
Приблизно за 40 миль, на іншій ділянці лінії фронту, солдати 15-ї окремої артилерійської розвідувальної бригади стежили за діапазоном радіочастот з екранів своїх комп’ютерів і намагалися з’ясувати, як впоратися з Ланцетами. Заглушити їх неможливо, принаймні зараз.
«Ланцети» важко збити, оскільки вони діють більше як керовані бомби, ніж безпілотники, кажуть українські військові. Натомість їхній радар радіоелектронної боротьби, відомий як NOTA, намагається заглушити сусідній російський безпілотник, імовірно надсилаючи координати на Ланцет. Але це важка наука, казали солдати.
«Ми точно не знаємо, як вони спілкуються», — сказав Марабу, молодший сержант, який працює в NOTA.
Інший солдат радіоелектронної боротьби додав, що вони можуть побачити Lancet лише на короткий час на своєму екрані, коли він вмикає з’єднання для потокового відео, але зазвичай це триває лише близько 15 секунд.
Електронна боротьба є прихованою рукою, що стоїть за більшою частиною війни, при цьому російські можливості перевершують українські. Російські війська можуть виявляти сигнали мобільних телефонів і глушити GPS і радіочастоти, і вони часто шукають Wi-Fi-маршрутизатори Starlink, щоб обстріляти їх артилерією.
«Для нас це дуже велика проблема», — сказав Марабу, маючи на увазі здатність російських військ перемикати вихідну частоту своїх безпілотників. Через це NOTA важче визначити, де знаходяться дрони на передовій.
Цього місяця Марабу спостерігав за російським безпілотником спостереження десь над містом Сватове. Поза зоною дії радіолокатора NOTA все, що міг зробити Марабу, це спостерігати, як червоні крапки каскадом спадають на блакитний фон на його екрані: російський безпілотник спілкувався зі своїм оператором, надсилаючи вниз зернисті кадри війни.