Видання The New York Times показало проєкт нереалізованого українсько-російського договору, який могли підписати у квітні 2022 року. Як пише видання, документи були складені за підсумками переговорів, які відбувалися протягом кількох тижнів після початку війни, з лютого по квітень 2022 року.
“Документи були надані українськими, російськими та європейськими джерелами і підтверджені як справжні учасниками переговорів та іншими близькими до них людьми. Деякі аспекти цих документів уже спливали, але більша частина матеріалів раніше не розкривалася”, – пише NYT.
З тексту випливає, що сторони домовилися з великої кількості принципових питань і сталося це до 15 квітня (саме цією датою датовано останній драфт договору) – уже після того, як стало відомо про масові вбивства в Бучі. Тобто, і після них переговори також тривали. Це вказує на те, що трагедія в Бучі не була реальною причиною зриву домовленостей.
Основні тези договору
- Статус Криму
Сторони домовилися виключити Крим із договору, залишивши його під російською окупацією, але без визнання його Україною. Статус Криму мав бути визначений протягом 10 або 15 років, при цьому Україна обіцяла не намагатися повернути півострів силою.
- Україна повинна була визнати незалежність “Л/ДНР”
“Україна визнає незалежність Донецької народної республіки і Луганської народної республіки в адміністративних межах колишніх Донецької та Луганської областей України і у зв’язку з цим вносить комплексні зміни в національне законодавство”.
- Україна стає нейтральною державою.
Україна не повинна була вступати у військові союзи, а також розгортати військові бази і контингенти. Водночас країна могла вступити до ЄС.
“Сторони цього Договору поділяють розуміння того, що статус України як постійно нейтральної держави, з урахуванням положень цього Договору, сумісний з можливим членством України в Європейському союзі”.
- Гарантії для України
Україна хотіла, щоб її союзники за договором були зобов’язані втрутитися на випадок повторного нападу, шляхом “…закриття повітряного простору над Україною, надання необхідної зброї, використання збройних сил для відновлення і подальшого підтримання безпеки України як постійно нейтральної держави”.
Можливими державами-гарантами мали стати Велика Британія, Китай, Росія, США, Франція, Туреччина, Німеччина, Канада, Італія, Польща, Ізраїль.
Однак щодо гарантій виникли серйозні різночитання.
Росія включила пункт, згідно з яким усі держави-гаранти, включно з Росією, мали схвалити заходи у відповідь у разі нападу на Україну.
“Держави-гаранти і Україна погоджуються, що в разі збройного нападу на Україну кожна з держав-гарантів… на підставі рішення, погодженого всіма державами-гарантами, надасть… допомогу Україні, як постійно нейтральній державі, що зазнала нападу…”
По суті, Москва могла знову вторгнутися в Україну, а потім накласти вето на будь-яке військове втручання від імені України.
- Росія зажадала від України зробити російську мову офіційною
“Україна протягом 30 (тридцяти) днів після підписання цього Договору повинна зняти всі обмеження на використання російської мови в будь-якій місцевості відповідно до Додатка 2”.
- Росія хотіла також скасування санкцій
“Україна скасовує і надалі не запроваджує, а також публічно закликає всі держави і міжнародні організації скасувати і надалі не запроваджувати будь-які та всі санкції і обмежувальні заходи, запроваджені з 2014 року проти Російської Федерації”.
- Денацифікація України
Україна підписувалася під тим, що засуджує нацизм у всіх його проявах, і зобов’язувалася скасувати низку законів і нормативних актів (зокрема, щодо ролі ОУН-УПА і статусу їхніх ветеранів).
“Заборонити із запровадженням кримінальної відповідальності прославляння та пропаганду в будь-якій формі нацизму та неонацизму, нацистського руху та пов’язаних із ними організацій, включно з проведенням публічних демонстрацій і маніфестацій, зведенням пам’ятників і меморіалів, присвоєнням найменувань топонімів, зокрема вулиць, населених пунктів та інших географічних об’єктів”.
- Обмеження чисельності ЗСУ та техніки
Зазначається, що такі обмеження були готові прийняти, але не приймалися межі кількості військ. Чисельність до 100 000 осіб, 147 мінометів і 10 бойових вертольотів. Дальність українських ракет мала бути обмежена – всього 40 км.