“Хвилююся не за себе, а за чоловіка. Саме зараз він виходить із позиції”, – розповідає Саша. Їй двадцять два, і вона їде на побачення з коханим у Краматорськ. Дорога туди хоч і довга, але наповнена очікуванням. Назад повертатися важче – знову кількасот кілометрів розлуки, йдеться у репортажі BBC Україна.
У плацкартному вагоні, що прямує зі Львова до межі Харківської області у Барвінкове, – переважно військові та жінки різного віку. Молодші, як Саша, їдуть на короткі, але такі бажані зустрічі з чоловіками. Старші – щоб забрати рідних, провідати домівку або залатати вікна після ударів.
З 5 листопада Укрзалізниця призупинила рух поїздів у Донецькій області. Відтоді кінцева на краматорському напрямку – невелике містечко на межі Харківщини і Донеччини. Далі – тільки автобусом. Ця дорога займає близько двох годин. Потяг до Краматорська вже давно назвали “потягом кохання”: на перонах зустрічались пари, яких війна розділила. Тепер цей шлях – із пересадкою, через посилення атак на залізничну інфраструктуру і наближення фронту.
“І в цей момент пересадки може трапитися що завгодно. Та навіть поки їдеш, може трапитися що завгодно. Але добре, що потяги все ще курсують, бо це дає надію”, – каже Саша.
Вона вийшла заміж у серпні. “Дмитро одразу сказав: дружиною мені будеш. Я навіть не планувала виходити заміж до 25”, – усміхається дівчина. До Краматорська вона їздить майже щомісяця, хоча хотіла б і частіше. Та у війську з відпустками складно.
Після одруження в неї навіть з’явилася думка переїхати в Краматорськ. Вони говорять про це постійно, але обоє розуміють: зараз це небезпечно. Дмитро обирає для їхніх зустрічей відносно тихі райони міста, хоча “дуже голосно” буває й там. “Коли він поруч спить, мені нічого не страшно”, – зізнається Саша.
Чоловік Саші – кадровий військовий. Сім років зі своїх двадцяти шести він віддав службі у ЗСУ. У її родині майже всі у формі: тато – поліцейський, після пенсії теж став до лав Збройних сил, старший брат також служить.
Цього разу Саша опинилася у плацкарті через те, що чоловіка не відпустили з ротації і довелося терміново міняти дати. Інший маршрут – через Дніпро – вона теж пам’ятає добре: під час однієї з пересадок неподалік вдарили по заправці. Тоді злякалися всі.
Та навіть такі моменти не змінюють її рішення їхати знову і знову. Для неї ці короткі зустрічі варті всіх труднощів дороги. Швидкісний поїзд, яким вона прямує з Києва, того дня запізниться щонайменше на дві години. На Харківщині, пояснює начальник поїзда, доводиться об’їжджати через обстріли інфраструктури. Ніхто не знає, коли саме прибудуть.
Дістатися з кінцевої до Краматорська виявляється ще одним випробуванням. Саша не одразу знаходить автобус – він стояв в іншому боці містечка і поїхав без неї. Допомогла дівчина-таксистка. По туману вони їхали близько трьох годин. Дорога – розбита, швидше двадцяти кілометрів не розженешся.
Під час розмови Саша постійно усміхається. Її очі світяться в очікуванні зустрічі. Вона бере свою червону термочашку, йде по окріп для капучино і мріє про завтрашній день – прогулянку в Ювілейному парку, каву у затишній кав’ярні, ринок у Краматорську. Того ж вечора по цьому ринку вдарить російський “Смерч” і поранить двох людей.
“Єдине, що тримає, – це здоровий глузд. Ми ще живі, є зв’язок, є можливість побачитися”, – каже Саша і знову усміхається.
На платформі в Барвінковому бородатий чоловік у мультикамі обіймає дівчину у білій куртці. Це Поліна. Вечірній туман огортає станцію, і хтось із бабусь тихо каже, що коли туман – дронів менше. У темряві пасажирам важко зорієнтуватися, куди йти. Вони просто йдуть за натовпом – переважно за людьми в камуфляжі.
“Я напилася валер’янки, щоб не плакати. Минулого разу постійно плакала, і ми не могли нормально попрощатися”, – каже Поліна. Вона познайомилася з Андрієм чотири місяці тому в автобусі Одеса–Київ. Він їхав на службу, вона – додому з моря. В автобусі дивилися “Блакитну лагуну”, а Андрій у відповідь порадив їй фільм “Пляж” з Ді Капріо.
Поліні двадцять чотири, і це її перший приїзд до Краматорська. До цього Андрій приїжджав на вихідні у Київ. “Ми разом недовго, але нам дуже хочеться більше часу разом. Я сказала, що приїду навіть на пів дня, аби просто разом кави випити”, – зізнається вона.
Через скасований поїзд вона їхала купейним вагоном. А Андрій у той час бігав по Слов’янську, шукаючи для неї суп. Коли вони зустрілися, у неї в руках була бабуся, якій вона допомагала зійти з потяга, а в нього – гаряча їжа. Позаду Поліни на лавці – букет червоних троянд. Провідниця забере його у відро з водою, щоб квіти витримали дорогу.
“Це я замість РЕБу”, – жартує Поліна і показує фото троянд на даху військового пікапа.
Вони не бачилися півтора місяця. “Стосунки на відстані – це важко. Коли він не відповідає, я одразу хвилююся. А він може просто бути в душі або без зв’язку. І щоразу треба наново звикати одне до одного”, – каже вона.
Коли Поліна повертається до Києва, її зустрічає звук вибухів. Повітряна тривога тієї ночі тривала понад десять годин. Згодом стане відомо про загиблих і поранених. “На Донеччині було спокійніше”, – тихо підсумовує вона. Для неї цей спокій – у самому слові “разом”.
Тим часом ті самі поїзди, які привозять у прифронтові міста дружин і дівчат, вивозять назад цілі родини. Щодня до евакуаційного хабу на межі Харківщини і Донеччини прибуває близько двохсот людей. Одні їдуть власним транспортом і мають план на майбутнє. Інші чекають на евакуаційний поїзд, який, попри запізнення, все одно колись прибуде.
А поки він їде – у вагонах говорять про кохання, тримають у руках термочашки і букети, і вірять, що ця дорога обов’язково приведе назад, не лише на коротку зустріч, а назовсім.