Марина Бондаренко каже, що у її квартирі в Польщі стоять три зібрані валізи — вони чекають на день, коли в Україну повернеться мир.
51-річна журналістка втекла з Києва разом із сином і матір’ю після того, як Росія розпочала вторгнення 24 лютого 2022 року. Вона думала, що вони перебуватимуть за кордоном місяць чи два — до завершення війни, пише Reuters.
Через чотири роки вона все ще там і працює в україномовній редакції, яка орієнтована на спільноту з понад 1,5 мільйона українців, що проживають у Польщі.
«Було так багато моментів, коли ми думали: “Ось і все, ми нарешті повертаємося”. Ми кілька разів ходили на пошту, пакували речі в коробки, абсолютно впевнені, що їдемо додому», — сказала вона.
Повномасштабне вторгнення Росії в Україну спричинило найбільшу міграційну кризу в Європі з часів Другої світової війни. За даними ООН, понад 5 мільйонів українців розсіяні по Європі, багато з них — у Центральній та Східній Європі.
РОЗЛУЧЕНА З ЧОЛОВІКОМ
Близько трьох чвертей біженців — жінки та діти, після того як Україна запровадила воєнний стан і заборонила чоловікам призовного віку залишати країну.
Бондаренко прагне знову бути разом із чоловіком, 44-річним Андрієм Дудком, колишнім телеоператором, який нині служить оператором дронів на передовій. Але хвилі російських авіаударів — які під час суворої зими залишили десятки тисяч людей у Києві без електрики — переконали її залишитися.
«Ми готуємося виїжджати — і знову масована атака. Знову готуємося — і приходить холодна зима без опалення, без світла, без води. І я просто не можу привезти туди дитину, під ракети».
У Польщі великі українські громади з’явилися у Варшаві та Кракові, що інколи викликає напруження з місцевими жителями, які скаржаться, що новоприбулі отримують соціальні виплати й робочі місця.
«Я хочу додому, справді хочу. Я знаю, що це буде непросто», — сказала Бондаренко, додавши, що країна, до якої вона повернеться, буде глибоко зміненою.
Уряд президента України Володимира Зеленського сподівається, що 70% українців за кордоном повернуться після завершення війни. Однак опитування показують, що з часом частка тих, хто хоче повернутися, зменшується.
Для багатьох молодих українців за кордоном — як-от для 11-річного сина Бондаренко Данила — Україна стає далеким спогадом.
Йому подобається Польща, попри випадки ворожого ставлення до українців у школі.
«Я майже нікого не пам’ятаю з України. Пам’ятаю, що в мене був один друг, але я його майже не пам’ятаю і втратив із ним зв’язок», — сказав він. «Я не думаю, що повернуся в Україну».
«ЖИТТЯ СКЛАЛОСЯ ІНАКШЕ»
Ірина Кушнір та Ольга Єрмоленко, які дружили ще зі школи в Харкові, відновили спілкування після того, як на початку війни обидві виїхали до Стамбула — частина значно меншої групи українців, які знайшли прихисток у Туреччині.
«Я думала, що війна швидко закінчиться, тому не планувала довго залишатися в Стамбулі», — сказала 42-річна Кушнір, яка залишила в Україні 19-річну доньку Софію, щоб та продовжила навчання.
Через чотири роки вона одружена з турком і працює викладачкою на кафедрі україністики Стамбульського університету.
«Як і всі українці, я планувала повернутися додому, але життя склалося інакше», — сказала Кушнір, додавши, що пишається тим, що її донька вирішила залишитися в Україні.
Її подруга Єрмоленко, 43 роки, працює дистанційно зі Стамбула фінансовою спеціалісткою для українських клієнтів. Її мати Тетяна, 73 роки, досі живе в Харкові, і вони постійно підтримують зв’язок.
«Я не можу сказати, що на 100% інтегрована в турецьке життя. Це дивне відчуття — бути між попереднім життям і можливим майбутнім», — сказала Єрмоленко, яка почала вивчати турецьку мову. Вона уважно стежить за подіями в Україні, але намагається не думати про те, як довго триватиме війна.
«Я відкриваю новини — є телеграм-канал, який у реальному часі повідомляє, що відбувається в Харкові — і бачу ракету, що летить у бік мого дому», — сказала вона. «У цей момент відчуття жахливе. Мені дуже страшно. І, звісно, я одразу телефоную мамі, щоб переконатися, що з нею все гаразд».