У суботу разом з колегою по фракції «Народний фронт», співголовою міжфракційного об’єднання «Рівні можливості» Світланою Войцеховською взяла участь в медійному марафоні «Роль жінок у просуванні реформ в Україні»
Відтоді, як отримала запрошення на захід, почала міркувати над цією темою. Зупинила себе на думці, що частина мого власного професійного життя прямо чи опосередковано пов’язана з гендерною проблематикою. На власному досвіді я переконалася, наскільки важко реалізувати себе, в обтяженому стереотипами та комплексами суспільстві, якщо ти – жінка.
Звичайно, Україна не є унікальною в гендерних питаннях. Вони актуальні в кожній країні тою чи іншою мірою. І в більшості цивілізованих, демократичних країн їм приділяється достатньо велика увага. При чому, вже багато років.
Наприклад, в Німеччині ще у вісімдесятих роках минулого століття порушили тему дискримінації жінок у політичній сфері. Вихід знайшли простий – квотування. Кожна партія сама визначала квоту. Найбільш жорстко до питання поставилися Зелені – вони просто одразу запровадили п`ятдесят на п`ятдесят.
Такими рішучими та сміливими кроками без жодних зволікань та тривалих міркувань в німецькому політикумі вдалося практично вирішити цю проблему. Але, наголошу, їм для цього знадобилося не одне десятиліття. У України такого часу немає.
Наразі, Німеччина достатньо активно вирішує це питання в інших сферах, зокрема, в бізнесовій.
Тим більше, що за останніми статистичними даними серед топ-менеджерів підприємств в Євросоюзі лише тридцять п’ять відсотків жінок. Є ще один цікавий нюанс: жінки-керівники заробляють майже на чверть менше, ніж їхні колеги-чоловіки.
Та повернемося до України. Пригадую, що лише в середині двохтисячних гендерна політика постала на порядку денному в нашій державі. В той момент, коли Україна почала доволі обережно окреслювати вектор свого розвитку в бік Європейського союзу.
Чи далеко ми за цей час просунулися в цьому питанні?! Зі змінним успіхом, скажу відверто. Як на мене, в багатьох аспектах залишилися на рівні декларацій. Давайте, до прикладу візьмемо представництво жінок у радах всіх рівнів. В нашому восьмому скликанні Парламенту п`ятдесят дві жінки, це приблизно дванадцять відсотків. Для порівняння: у попередньому кількість жінок – сорок шість, у Верховній Раді п`ятого та шостого скликань – по сорок дві, а в четвертому скликанні (а це саме та депутатська каденція, яка почала ухвалювати перші рішення стосовно гендерної проблематики) – взагалі двадцять вісім. Тобто, ми споглядаємо хоч і незначну, але все-таки динаміку.
Тепер оцінимо стан справ на обласному, районному та місцевих рівнях. За результатами місцевих виборів дві тисячі п’ятнадцятого року чисельність депутатів-жінок в обласних радах становить близько дванадцяти відсотків, тобто, як і в Парламенті.
А тепер звернімо увагу на досить цікаву тенденцію – чим нижчий рівень ради, тим вищий показник представництва жінок: районні – двадцять три відсотки, міські – двадцять вісім, а наступна цифра взагалі вражає: половина депутатів сільських та селищних рад – жінки.
Але я б не тішилася з такого показника, і тим більше, не вдавалася б до оптимістичної риторики. Радше навпаки – це виразно свідчить про те, що українське суспільство, звичайно ж, на підсвідомому рівні готове сприймати жінок-управлінців лише на низовому рівні.
І ще на додачу один приклад. Харків – студентська та наукова столиця. Ми маємо декілька десятків вищих навчальних закладів. А скільки серед ректорів ВИШів жінок?! Пальців однієї руки цілком вистачить, аби порахувати. В той же час, директори шкіл в переважній своїй більшості – жінки, а якщо хтось наведе мені приклад, де завідувач дитячого садка чоловік – буду безмежно вдячна.
Безумовно, під лежачий камінь вода не тече. І якщо лишень ремствувати та нарікати на долю, нічого не зміниться. Багато чого залежить від жінки – саме вона мусить прагнути до самореалізації. В ній має бути внутрішній непохитний стрижень, який спонукатиме до досягнення мети. Але головна функція держави в політиці гендерного рівноправ’я – забезпечити всі необхідні передумови для того, аби кожна жінка вповні могла розкрити весь свій потенціал. І я впевнена, ми – представники парламентської депутатської групи «Рівні можливості» – разом з колегами докладемо для цього всіх зусиль.
Сподіваюся, що цей медіамарафон стане початком нового етапу тісної взаємодії та плідної співпраці між найвищим законодавчим органом країни і громадським сектором у реалізації політики гендерного рівноправ`я, що, в свою чергу, на моє глибоке переконання, є вагомою передумовою для формування в Україні громадянського суспільства.
В сучасному світі інформація на вагу золота і я тішуся з того, що сьогодні в Україні, зокрема, на Харківщині надзвичайно розвинений просвітницький рух з гендерної проблематики. Безмежно радію з того, що новій генерації молодих українських європейських жінок значно легше реалізувати себе, перед ними шлях, який вже не захаращений тими перепонами, які свого часу доводилося долати нам.
Я бажаю, аби кожна українська жінка досягала поставленої мети, якою б амбітною вона не виглядала! Успіхів усім нам!