Андрій Колесник і Ксенія Драганюк сяють від хвилювання, схиляючись над коробкою. Вони збираються розпакувати першу в Україні військову форму для вагітних, яку нещодавно замовили після того, як з ними зв’язалася вагітна снайперка.
Молоде подружжя, обидва до початку війни були тележурналістами, тепер повністю віддані своїй незалежній громадській організації «Землячки», яка займається закупівлею життєво необхідних речей для жінок у збройних силах.
Ініціатива, схожа на безліч подібних, про які розповідають Факти ICTV, почалася, коли сестра Андрія пішла на фронт 24 лютого, в день нападу Росії на Україну .
«Вона отримала чоловічу форму, чоловічу білизну», — каже він. «Все, що [було] розроблено для чоловіків».
Невдовзі стало зрозуміло, що військовослужбовцям потрібна не тільки форма. Попитом користується все: від чобіт маленького розміру до легких пластин для бронежилетів і засобів гігієни.
Тому пара звернулася до пожертвувань приватних компаній, благодійних фондів і краудфандингу, щоб придбати товари незалежно від військових. Деяке спеціальне спорядження, як-от жіночі костюми, виробляє під власним брендом фабрика в Харкові – включно з новою уніформою для вагітних.
Інші предмети, включно з бронежилетами, шоломами та черевиками, надходять із швецьких, північномакедонських та турецьких компаній. Але Колесник і Драганюк кажуть, що мають проблеми із закупівлею зимових речей, таких як спальні мішки та термоодяг, які будуть важливі для комфорту з настанням зими.
Колесник каже, що наразі вони роздали амуніції на 1 мільйон доларів і допомогли щонайменше 3000 жінкам.
За даними Міністерства оборони країни, в даний час в збройних силах налічується близько 38 тисяч жінок.
«Ми робимо це, щоб допомогти нашій владі, а не для того, щоб конкурувати з нею», – каже Колесник. Їхній центр переповнений картонними коробками, наповненими наборами, все це оплачено з краудфандингу та грантів.
Фізична вада не дозволяє Колеснику приєднатися до сестри, батька та швагра на передовій, що засмучує його.
«Чоловікові важко зрозуміти, що ти не можеш туди піти, коли там твоя сестра. Тому я тут намагаюся робити все можливе, щоб допомогти не лише своїй родині, а й усій армії», – каже він.
Двадцятиоднорічна Роксолана, яка з міркувань безпеки назвала лише своє ім’я, заходить забрати форму та інше спорядження перед тим, як відправитися на наступне завдання. Випускниця художньої школи, у березні пішла в армію і зараз воює у складі розвідувального підрозділу.
«Надзвичайно цінно мати цих людей, які розуміють, що ми втомилися носити одяг, який на три розміри більший», – каже вона. «У нас не було касок, ми були в старих бронежилетах, ходили в спортивних костюмах і кросівках. Тепер ми відчуваємо себе людьми».
Вона сміється, зашнуровуючи свої нові черевики бездоганно довгими нігтями. Перед тим, як вони обіймаються на прощання, Драганюк вручає Роксолані примірник «Вибору», бестселера спогадів психолога Едіт Егер, яка пережила Голокост. Мета полягає в тому, щоб це було інструментом, який допоможе опрацювати травму. «Землячки» також налагодили партнерські стосунки з військовими психологами, до яких можуть звертатися жінки-військовики.
Інші жінки, наприклад 25-річна Аліна Паніна, отримують психологічну підтримку через українських військових. Прикордонник із кінологічного підрозділу Паніна провела п’ять місяців у полоні в сумнозвісній Оленівській в’язниці в контрольованій Росією Донецькій області після того, як залишила оточений металургійний завод «Азовсталь» у Маріуполі.
Нещодавно Україна вимагала від Міжнародного комітету Червоного Хреста направити делегацію до російського табору для військовополонених.
«Я не була готова [до полону], і ми багато обговорювали це з іншими жінками-в’язнями, що життя не підготувало нас до такого випробування», – каже Паніна в піцерії ветеранів у центрі Києва.
Вона каже, що тюремні охоронці «були непередбачуваними людьми», які іноді словесно лаяли в’язнів, але вона уникала будь-яких фізичних ушкоджень.
Доля її партнера зависла. Він теж прикордонник, який досі в полоні. «Я знаю, що він живий, але не знаю, в якій він тюрмі», — сумно каже Паніна, показуючи його фотографії.
Коли її запитують, що дає їй надію, вона просто відповідає: «наші люди, наші люди».