Навіть у непрості дні військових руйнувань в Україні та енергетичної кризи, в яку поринули Велика Британія та вся Європа, королева Єлизавета II сприймалася як символ епохи стабільності. Тепер, звичайно ж, ретроспективної стабільності: єлизаветинська епоха добігла кінця.
Приблизно так само сучасники оцінювали й вікторіанське століття. На правління знаменитої попередниці Єлизавети теж припали кризи, скандали, військові сутички, але після смерті Вікторії – й особливо після світових воєн – вікторіанське століття виглядає щасливим та затишним. Виглядає часом ідеалізму та взаєморозуміння, а не взаємознищення.
Епоха Єлизавети може отримати такі ж емоційні оцінки. 1953-го, якраз у рік її коронації, помер Сталін – і загроза ядерної війни, з якою пов’язували амбіції старіючого кремлівського диктатора, відступила. Тепер уже говорили виключно про «холодну війну», про мирне протистояння систем, яке дало цивілізованому світові десятиліття розвитку та процвітання. Європейці відбудували свої зруйновані війною міста, ми увійшли в часи технічних чудес – космос, висадка на Місяці, високі технології… А у 1991 році Радянський Союз, що так лякав західний світ після спільної перемоги над Гітлером, просто взяв і зник, так що на Заході навіть заговорили про «кінець історії». Звичайно, це був ще далеко не кінець історії, але час великих надій і час виконання бажань багатьох людей та багатьох народів. Красива доба!
З перспективи 2022 року всі ми, сучасники з 90-х, звичайно, виглядаємо мрійниками єлизаветинської епохи – епохи, яка почала випаровуватися вже у останні роки життя королеви. Монархиня стала радше свідком, а не учасницею зловісного перелому. Її трагічна самотність у хвилини прощання з коханим чоловіком стала символом зміненого пандемією світу обіймів та спільної скорботи. Але виявилося, що за великою епідемією, як це завжди буває, приходить велика війна. Королева померла у дні цієї війни – знову на самоті свого шотландського маєтку. Стабільності більше нема.
Але що дає можливість говорити про стабільну епоху? Історичні процеси? Безперечно! Але ще й відповідальність людей, наділених повноваженнями. Ще й ефективність інституцій. Я не раз підкреслював, що найкраща форма правління – це обрана відповідальними громадянами професійна влада, без якої загине будь-яка держава. Проте не можна не захоплюватися здібностями людини, яка сама буквально стала інституцією, причому інституцією, обтяженою тисячолітніми традиціями. Не можна не захоплюватися людиною, яка перетворила цю інституцію на національне надбання своєю особистою участю. І все – завдяки відповідальності.
Королева Єлизавета II була справжнім зразком відповідальності й ефективності, і важко сказати, чи вдасться її наступникам наблизитися до її рівня вимогливості до себе. Корона – це не влада, а представництво, символ державної непорушності. Королева, правління якої розпочиналося у роки остаточного прощання з імперією, надала цій непорушності рис нового, ХХ століття. Вона брала участь у перетворенні імперії на Співдружність, вона продемонструвала, якою ефективною може бути рівноправність, вона ніколи не дозволяла собі виявити неповагу – це і був той непростий шлях до толерантності, яка стала визначати суспільний розвиток уже в XXI столітті. За всіх претензій до королівської сім’ї, за всіх розмов про її анахронічність королеві вдалося довести, що служіння суспільству – це покликання. Нам, громадянам країни, у якій персональне служіння суспільству нерідко замінює неефективні державні структури, це має бути особливо зрозумілим. А тепер уявіть собі, як має виглядати держава, в якій служіння суспільству і є завданням інституції. Ось це і є формула королеви Єлизавети II. Це і є головний мотив, який спонукав її за 48 годин до смерті зібратися з силами – у буквальному значенні слова з останніми силами – та виконати свій конституційний обов’язок щодо призначення нового голови уряду. Це, до речі, і є відповідь на запитання всіх тих, хто запитував, чому вона не зрікається престолу у такому літньому віці. Тому що служіння суспільству може бути сильнішим і за старість, і за саму смерть.