Українська сторона краще поводиться з полоненими росіянами, ніж Росія з українцями, але все одно ситуація не ідеальна.
Андрєй сидів у в’язниці за вбивство в Івановській області Росії, коли до нього прийшли армійські вербувальники. Вони запропонували хорошу зарплату і скасування судимості в обмін на 6 місяців служби. Через два тижні після прибуття на фронт він наступив на міну, втратив ногу і був врятований українськими військовими.
«Якби я знав, до яких наслідків призведе мій вступ на службу, я б не зробив цього», – сухо говорить він.
Зараз він читає кримінальний трилер у таборі для військовополонених під Львовом, сподіваючись, що його скоро обміняють. Шанси в Андрєя непогані, – пише The Economist. Після того, як російські солдати потрапляють у полон, вони проходять через низку центрів утримання під вартою, перш ніж потрапляють до цього табору для військовополонених. Відвідувачів просять не розголошувати його точне місцезнаходження. Прибуття сюди означає, що наступним кроком може бути обмін, якщо тільки допит українських спецслужб не виявить причетності полоненого до воєнного злочину.
«Деякі полонені просять українську владу відкласти їхній обмін до закінчення терміну дії їхніх військових контрактів, щоб не бути змушеними знову воювати. Деякі просять не повертати їх взагалі, але тоді вони будуть змушені залишатися під вартою до закінчення війни, якщо тільки не підуть добровольцями воювати в антипутінські російські підрозіди, які підтримує Україна», – пише видання.
Кількість військовополонених коливається, і офіційних даних немає. Речник Міжнародного комітету Червоного Хреста (МКЧХ) Ашіль Деспре, який намагається відвідати якомога більше полонених, каже, що він відвідав 1500 полонених з обох сторін, але знає, що є «тисячі інших, до яких ми не мали доступу». Однак він відмовляється розголошувати, яка сторона надала більший доступ.
Львівський табір для полонених зразковий. Відповідно до Женевських конвенцій, полонених не замикають у камерах. Кшиштоф Яновський з Управління Верховного комісара ООН з прав людини каже, що умови утримання в таборі «не викликали у нас жодних серйозних проблем у минулому» і «з часом постійно покращуються». Як і передбачено конвенціями, звичайних солдатів залучають до роботи. В одній кімнаті чоловіки сидять за столом, склеюючи вигадливі сумки для покупок. Вони також роблять садові меблі. Офіцерів до роботи не примушують, але вони тут «рідкісні птахи», – каже Петро Яценко, письменник, який став речником Українського координаційного штабу з питань поводження з полоненими.
За словами Яценка, типи в’язнів, які проходили через табір, були різними. Коли почалося вторгнення у 2022 році, прибували переважно люди з Донецька і Луганська, які воювали на боці Росії. У другій хвилі було багато найманців з групи «Вагнер». Зараз, за його словами, приблизно третина бійців – це в’язні, такі як Андрєй, які були завербовані в так звані штрафні військові підрозділи «Штурм-Z», ще третина – мобілізовані чоловіки, а ще третина – солдати регулярної армії РФ.
У львівському таборі багато російських військовослужбовців мають набагато старший вигляд у порівнянні зі своїм реальним віком. Багато з тих, хто був завербований з в’язниць, були хворими і слабкими, і «дуже важко повірити, що вони могли бути корисними, окрім як в якості гарматного мʼяса», – каже Яценко.
Російська армія почала вербувати людей у в’язницях на початку року, коли її відносини з «Вагнером» погіршилися. Але у Яценка склалося враження, що найманці вже забрали найсильніших вʼязнів. Більшість російських військовополонених проводять в Україні в середньому «місяці», але багато українців, які повертаються з Росії, перебувають там більше року.
«До третини українців, які повертаються, вважаються зниклими безвісти, оскільки Росія не ділиться з Україною інформацією про своїх полонених», – йдеться в статті.
У березні Управління Верховного комісара ООН з прав людини опублікувало кричущу доповідь про полонених. Його співробітники мали повний доступ до місць ув’язнення в Україні, але не мали доступу до жодного з них у Росії чи на окупованих територіях. Інформація про умови утримання в’язнів у російських тюрмах надійшла від звільнених в’язнів.
«На основі кількох сотень інтерв’ю було встановлено, що 92% тих, хто перебував у російському полоні, стверджували, що піддавалися жорстокому поводженню або катуванням, тоді як для полонених, утримуваних Україною, цей показник становив 49% (що все ще досить високий показник)», – йдеться в статті.
За словами Деспре, момент найвищого ризику зловживань настає, як правило, «у перші години після захоплення». За словами Яновського, «з російського боку жорстоке поводження триває протягом усього часу утримання під вартою». Схоже, це набагато менше стосується російських військовополонених в Україні.
The Economist пише, що у львівському таборі більшість полонених, яких опитали журналісти видання, сказали, що з ними не поводилися погано. Однак, українські представники були поруч, якщо не присутні, на кожній розмові. Кілька чоловіків опустили очі і сказали, що це не те, про що вони хочуть говорити. Поводження з деякими військовополоненими з боку обох країн після захоплення, зокрема, випадки страти без суду і слідства 15 українців і 25 росіян, які потрапили в полон, «може розцінюватися як воєнний злочин», – йдеться в доповіді ООН.
За словами Яновського, російські чиновники «по суті відкидають наші висновки», в той час як українська сторона «реагує на них, приймаючи нашу роль незалежних спостерігачів». Незважаючи на це, звіт фіксує гнітючу кількість випадків жорстокого поводження з боку українців.
«Більшість полонених, які зазнали катувань і жорстокого поводження, скаржилися на побиття прикладами гвинтівок, дерев’яними битами, палицями і кулаками … і на те, що їх змушували годинами стояти на колінах під час допитів», – йдеться в доповіді. У доповіді також відзначається «поширена практика», коли ув’язнених змушують кричати і співати гасла на камеру, а відеозаписи жорстокого поводження і приниження «поширюються в соціальних мережах».
В Україні військовополоненим дозволено іноді дзвонити додому, хоча ці дзвінки не приватні. Вони можуть попросити рідних надіслати гроші, щоб купити солодощі, каву та туалетні приналежності у в’язничному магазині.
«Я живий. Зі мною все гаразд. Я в Україні. Я у в’язниці, але зі мною добре поводяться», – сказав Алєксєй з Липецька на південному заході Росії.
«Я тебе шукала!» – сказала його мати.
За словами Яценка, багато хто з полонених вірить російській пропаганді, що вони ведуть праведну війну проти «нацистів». Але принаймні деякі з цих схилених і поголених чоловіків запитують себе, чому вони тут опинилися.
«Я думаю, що ця війна даремна. Я хочу додому», – каже Кіріл з Тульської області.