“Його височезні димові труби колись випускали хмари пари. У гігантських машинних залах цілодобово крутилися турбіни. У печах спалювали вагони вугілля. За радянських часів Курахівська теплоелектростанція дала початок місту на сході України, стимулюючи місцеву економіку, забезпечуючи громаду заробітною платою та теплом для будинків”, – так починає свій репортаж The New York Times.
“Наша станція – це серце нашого міста”, – сказала Галина Любченко, пенсіонерка, чоловік якої все життя пропрацював на сусідніх вугільних шахтах, що живили станцію.
Зараз це серце ледве б’ється, частково зруйноване артилерією. Завод є одним з останніх, що досі працює на Донбасі, колись центрі важкої промисловості країни, а тепер – осередку російських наземних наступальних операцій, які руйнують міста вздовж лінії фронту.
Війна на сході України вбила десятки тисяч людей, перетворила міста на руїни і змусила мільйони людей залишити свої домівки. Вона також майже зруйнувала фабрики і заводи, які роками були важливим рушієм української економіки.
З руйнуванням цього року великого заводу з виробництва коксівного вугілля, яке спалюється для переробки залізної руди на сталь у доменних печах, металургійна промисловість Донбасу тепер повністю зруйнована. Інші галузі промисловості – такі як виробництво хімікатів, машинобудування та добрив – зазнали значної деградації.
Ці підприємства колись визначали ідентичність регіону, а їхній занепад у пострадянський період створив підґрунтя для використання Росією економічного невдоволення шахтарів і заводських робітників на сході України.
У 2013 році, за рік до початку військової інтервенції Росії на сході, шахти і заводи Донбасу заробили 28 мільярдів доларів, що становило 15 відсотків економічного виробництва країни.
Але через два роки після повномасштабного вторгнення Росії в Україну заводи, які Росія обіцяла відродити в регіоні, лежать у руїнах. Дев’ять з 15 металургійних заводів країни зруйновані або закриті за російськими позиціями, згідно з даними галузевої групи Федерації роботодавців України. “Для країни дуже боляче втратити все це”, – сказав Дмитро Олійник, директор групи.
Вугільні шахти, металургійні та хімічні заводи регіону також відігравали стратегічну роль у війні, продовжуючи міські бої на місяці, оскільки українські війська використовували їх як фортеці; у трьох відомих випадках вони слугували останніми укріпленнями оборони, коли міста були захоплені росіянами.
У південно-східному Маріуполі на початку війни, у 2022 році, українці зробили свій останній опір на території металургійного комбінату “Азовсталь” і утримували його понад два місяці. Протистояння закінчилося, коли в оточених українських солдатів закінчилися боєприпаси; понад 2 500 солдатів здалися в полон.
Українські війська так само воювали серед труб і машин на гігантському аміачному заводі в Сєвєродонецьку перед тим, як це місто впало влітку 2022 року.
Переломним моментом для промисловості Донбасу стало руйнування Авдіївської коксохімічного заводу, найбільшого в Європі. З лабіринтами тунелів, численними бомбосховищами, підземними джерелами води та електроенергії, завод став бастіоном для українських солдатів, які утримували останню північну околицю міста, доки не відступили в лютому.
Курахове, розташоване приблизно за шість миль від лінії фронту, є останнім мономістом, де завод став головною мішенню російської артилерії. Під час нещодавнього візиту не було жодних ознак того, що українські війська зайняли позиції на заводі, але російські війська атакували його в останні місяці разом з іншими електростанціями, намагаючись вивести з ладу енергосистему України.
За словами директора заводу Анатолія Боричевського, цього року завод 48 разів піддавався артилерійському та ракетному обстрілу. Робітники намагаються зварити розірвані труби і заклеїти вікна фанерою. Але з наближенням лінії фронту ремонт починає здаватися марним.
“Як тільки з труб йде дим, по нас знову б’ють”, – каже Боричевський.
Донбас – або Донецький басейн – названий на честь багатого підземного вугільного басейну, який спричинив промисловий бум 19-го століття, що тривав і в радянський період.
Валлійський інвестор Джон Г’юз заснував обласний центр, який зараз називається Донецьк, але спочатку мав назву Місто Г’юза, або Юзівка.
У містах, що виникли навколо шахт і заводів, робітники-мігранти із Західної України, Росії та інших частин Московської імперії перейшли на російську мову як лінгва франка, в той час як навколишні села продовжували розмовляти українською. Росія виправдовувала своє повномасштабне вторгнення два роки тому частково тим, що бездоказово стверджувала, що Україна репресує російськомовних у східних містах.
У пострадянський період Росія використовувала пропаганду, щоб розпалити обурення проти Києва через закриття заводів і падіння зарплат у цьому іржавому регіоні, звинувачуючи український уряд в економічних негараздах. Закликаючи східних українців до повстання і приєднання до Росії, Росія обіцяла відродити промисловість регіону – незважаючи на те, що російські мономіста страждають від соціальних та економічних проблем, подібних до українських.
“Зараз, незалежно від того, хто контролює територію, неможливо уявити, що ця галузь буде відновлена”, – сказав Павло Казарін, автор книги про російське втручання в Україну “Дикий Захід Східної Європи”.
“Немає жодних підстав відроджувати її з попелу”, – сказав він. Про заводи він додав: “До того, як вони були зруйновані, вони були застарілими”.
Авдіївка, як і Курахове, була мономістом. Над містом регулярно здіймалася пухнаста біла хмара, коли партія коксівного вугілля охолоджувалася після переробки, і її було видно будь-кому, хто наближався до міста з-за розлогих фермерських полів навколо.
50-річна Тетяна Ніконова, яка працювала на заводі з 1993 року, розносила пошту між віддаленими офісами та цехами. Перетинати територію заводу означало проходити кілька миль щодня через пар і вугільний пил, що свідчило про величезні масштаби заводу. Як і інші заводи в регіоні, він був прикладом радянського принципу промислового дизайну – гігантизму.
У боях за Авдіївку завод став мішенню для скинутих з повітря планерних бомб – нової зброї в арсеналі Росії. Вони серйозно пошкодили обладнання. Загибель заводу завершила знищення металургійної промисловості на сході України після руйнування маріупольських металургійних комбінатів два роки тому. Шість українських металургійних заводів, що досі працюють, знаходяться за межами Донбасу.
Економісти відзначають, що для економіки України в цілому ця втрата не є повною катастрофою. Шахти продовжували працювати завдяки субсидіям, щоб забезпечити робочі місця. За словами Сергія Фурси, заступника директора інвестиційної компанії Dragon Capital у Києві, російська армія “повела себе як Маргарет Тетчер у Британії 30 років тому”, закривши субсидовану вугільну промисловість.
“Більшість цих заводів були збитковими”, – сказав він. “Росія – вибачте за цинізм – допомогла Україні закрити їх”.
За останнє десятиліття сільське господарство та аутсорсинг інформаційних технологій стали найбільш перспективними галузями для України.
Металургійні заводи приносили прибуток. Наприклад, комбінат “Азовсталь” до війни був великим експортером, який генерував близько 4 відсотків усіх валютних надходжень в Україну. Руйнування погіршило торговельний дефіцит України.
Проте, за словами пана Фурси, це був неефективний завод, додана вартість якого до виробництва залізної руди та коксівного вугілля була незначною.
У Кураховому на електростанції досі працює близько 600 осіб, що дає останнім мешканцям міста підстави залишатися на своїх місцях навіть тоді, коли російські війська просуваються через села на схід. За словами міського голови Романа Падуна, з довоєнного населення, яке становило близько 21 000 осіб, залишилося близько 4 000 мешканців. За його словами, з моменту вторгнення внаслідок артилерійських ударів у місті та навколишніх селах загинуло 63 цивільних особи, ще 268 отримали поранення.
На заводі російська артилерія знищила обладнання, лінії електропередач і резервуари для охолоджувальної води і палива. Вода капала з розірваних труб. Обірвані лінії електропередач перекинуті через дороги. Якщо російські війська захоплять завод, сказав пан Боричевський, директор, навряд чи вони будуть його ремонтувати.
Дмитро Пащенко, майстер на заводі, який пропрацював там більшу частину своєї кар’єри, сказав, що важка промисловість підтримувала громади на сході України протягом багатьох років.
“Без промисловості, – сказав він, – Донбас помре”.