Після кількох місяців секретності українські командири дозволили журналістам побувати в бункерах і на полігонах, які використовувалися під час операції з повернення частини територій, захоплених Росією.
Про це пише The New York Times.
Підземний бункер на сході України був сповнений безперервної активності. Одного ранку минулого місяця військові перегукувалися між собою, стежачи за численними екранами, на які в режимі реального часу надходило відео з поля бою.
“Хлопці, спочатку давайте повоюємо, а з нашими справами розберемося потім”, — гукнув командир Юрій Горобець, змусивши присутніх замовкнути. “Зараз заходить наш FPV”, — сказав він, показуючи на крихітний світлий об’єкт, що рухався екраном із трансляцією розвідувального безпілотника.
Це був FPV-дрон — дистанційно керований квадрокоптер, який наближався до цілі для атаки.
Того дня 66-та механізована бригада Горобця підняла в повітря кілька безпілотників для ударів по російських позиціях, поки її військові готувалися штурмувати лісосмугу. Цей наступ став завершальним етапом багатомісячної операції, завдяки якій українські сили повернули під контроль значну частину території на сході країни.
Операція під назвою “Вівальді” зірвала спроби Росії оточити останні міста Донецької області, контроль над якими Москва називає однією зі своїх умов завершення війни.
Після кількох місяців оперативного мовчання українські бригади, які брали участь у наступі, почали розкривати подробиці того, як їм вдалося перетворити невдалу оборонну боротьбу проти російських військ на успішну наступальну операцію на окремих ділянках фронту.
Вони дозволили групі журналістів The New York Times протягом двох тижнів перебувати разом із підрозділами та безпосередньо спостерігати за їхньою роботою.
Майже два роки українські війська поступово втрачали території під тиском значно численнішої російської армії. Однак ширше застосування безпілотників і дистанційно керованих машин, а також зміни в командній структурі та культурі управління в окремих частинах української армії дозволили змінити ситуацію.
Бригадний генерал Андрій Білецький, який здійснював загальне командування операцією, заявив, що нова тактика виявилася настільки успішною, що його війська під час боїв розгромили російську 144-ту мотострілецьку дивізію та звели нанівець територіальні здобутки Росії за цілий рік.
“Те, що ми бачимо зараз, більше схоже на відчайдушні спроби створити оборонну лінію — на агонію, а не на організовані, системні військові операції”, — сказав він журналістам під час брифінгу в жовтні.
Разом із кількома своїми командирами Білецький зібрав представників ЗМІ в підземному бункері, щоб оголосити про завершення операції “Вівальді”, основна фаза якої, за його словами, розпочалася в травні, та підбити її підсумки.
У жовтні Україна другий місяць поспіль повернула більше територій, ніж захопила Росія. Водночас російські війська зазнали найбільших місячних втрат від початку війни — понад 54 тисячі вбитих або тяжко поранених, за даними Інституту вивчення війни.
Військові аналітики та російські воєнні блогери підтвердили українські територіальні здобутки. Російські сили втратили важливий виступ фронту на північ від Лимана, а також приблизно таку саму за площею територію на Запорізькому напрямку на півдні України.
Важливу роль у цьому успіху відіграла 66-та бригада.
Вона стикалася з проблемами, типовими для багатьох українських військових формувань: застарілою технікою, нестачею особового складу та ресурсів. Багатьом її піхотинцям від 40 до 50 років. Серед них і 45-річний Юрій Горобець, командир батальйону.
Минулого року бригада, якій протистояли значно численніші російські сили, постійно втрачала позиції, розповів Горобець. Шляхи постачання перебували під обстрілами, що заважало підвозити боєприпаси та евакуювати поранених.
Однак саме в цій складній ситуації, втомившись від постійних втрат під російським вогнем, кілька командирів батальйонів вирішили взяти ініціативу у свої руки.
Вони захопили ключові російські позиції на висотах над селом, звідки російські військові коригували удари по українських підрозділах.
Після встановлення контролю над висотами та виведення з ладу російських засобів зв’язку українці отримали перевагу.
Російські солдати в селі не знали, що сталося, і не могли поповнювати запаси обладнання, оскільки українські сили збивали російські транспортні дрони та не дозволяли автомобілям проїжджати дорогами, розповіли кілька командирів, які брали участь в операції.
“У той момент ми мали перевагу над противником як в ударних безпілотниках, так і в повітряній розвідці”, — розповів 25-річний Назар Кінаш, виконувач обов’язків командира механізованого батальйону.
За його словами, росіяни “фактично були осліплені”.
66-та бригада почала поступово заводити військових у село та влаштовувати засідки, розповів Горобець. За місяць українці взяли село під контроль, а ще через шість тижнів захопили інше.
“Зараз ви бачите тишу”, — сказав Горобець, показуючи на ряд відеоекранів у своєму підземному командному пункті.
“Місяць тому тут була страшна війна, тому що противник намагався повернути свої позиції та контратакував. Але зараз вони виснажені”, — додав він.
Операція стала першою ознакою нового підходу під керівництвом генерала Білецького, який очолив Третій армійський корпус улітку 2025 року.
За словами кількох командирів батальйонів, він забезпечив єдине командування та координацію між шістьма бригадами на їхній ділянці фронту.
Ухвалення рішень передали командирам безпосередньо на місцях, замість того щоб передавати їх із командного пункту. Водночас старше командування зосередилося на ширшому оперативному рівні та порушенні роботи російської системи управління.
Командири 66-ї бригади розповіли, що, вперше почавши діяти синхронно із сусідніми підрозділами, їм вдалося розв’язати проблему російської інфільтрації.
Вони перекрили проміжки між підрозділами, через які російські солдати раніше проникали та облаштовували позиції в тилу українських військ.
Війна безпілотників перетворила лінію фронту в Україні на багатокілометрову “кіл-зону”, де транспортні засоби настільки легко стають цілями, що військові переважно пересуваються пішки невеликими групами.
Російська армія значною мірою відмовилася від лобових бронетанкових штурмів на користь прихованого просування шляхом проникнення невеликих груп піхоти.
Протягом кількох місяців 66-та бригада вистежувала та знищувала всі російські позиції, які могла виявити, розповів Горобець.
Серед цілей були як окремі російські солдати, що ховалися в укриттях за українськими лініями, так і піхота в окопах та оператори безпілотників у бункерах.
“Загалом усе зводиться до координації”, — сказав він.
На відеоекрані Горобець показав дві ділянки рідколісся, обведені червоним. Там усе ще перебували російські військові, які окопалися, і саме вони мали стати його ціллю того дня.
“Спочатку ми знищимо антени, потім генератори. А в результаті виявиться, що ми знищимо й операторів”, — пояснив командир.
Коли українські війська почали просуватися вперед, стала очевидною ефективність ударів безпілотників середньої дальності.
За словами генерала Білецького, Третій армійський корпус вражав до 50 російських транспортних засобів на день, іноді на відстані до 160 кілометрів у глибині російських позицій.
“Для противника стало нормою розвантажуватися за 40–50 кілометрів від лінії фронту, а далі йти пішки”, — розповів Білецький.
Іноді один солдат ніс артилерійський снаряд приблизно 32 кілометри.
“Їхню логістику фактично паралізовано”, — сказав генерал.
Російським солдатам почало бракувати пального, боєприпасів і продовольства. За словами кількох командирів, деякі з них навіть виставляли біля своїх позицій картонні таблички з написами про те, що вони голодні та хочуть пити.
Особливо важливим було те, що коли російське командування викликало підкріплення, українські дрони атакували військових у момент висадки з транспорту — за багато кілометрів до того, як ті могли дістатися передової, розповів Горобець.
Застосування бойових роботизованих систем для протидії чисельній перевазі Росії поступово розширюється.
27-річний колишній український штурмовик розповів, що з минулої осені йому доручили формувати спеціальний батальйон дистанційно керованих ударних машин.
Із міркувань безпеки та відповідно до військових правил він попросив називати його лише за позивним — Макар.
За його словами, українці не можуть перевершити росіян за кількістю особового складу.
“Але ми можемо перевершити їх технологічно — за якістю та масштабами, якщо постійно випереджатимемо їх на кілька кроків”, — сказав він в інтерв’ю.
Зараз наземні роботи стали життєво необхідними.
У кількох підземних командних пунктах, які відвідала команда журналістів, українські військові спостерігали за відеотрансляціями з роботизованих машин, які повільно рухалися через зону ураження, перевозячи вантажі.
Іноді вони вивозили тіла загиблих військових.
Багато таких машин виходять із ладу або стають цілями російських дронів. Їхні камери показували уламки інших знищених транспортних засобів.
Однак значній частині роботів вдається дістатися пунктів призначення.
Генерал Білецький розповів, що його бригади доставляють на передову втричі більше вантажів, ніж інші бригади, які нещодавно перейшли під його командування.
“Це означає, що солдат Третього армійського корпусу має у своєму розпорядженні значно більше ресурсів і можливостей: продовольство, боєприпаси, спорядження, джерела живлення, акумулятори тощо — порівняно із солдатом в іншому місці”, — пояснив він.
За його словами, військові навіть отримують екскаватори для будівництва підземних укриттів.
Макар розповів, що зосередився на використанні дистанційно керованих машин саме як ударних засобів.
Військовослужбовці його підрозділу NC13, що входить до складу Третьої штурмової бригади, перебували на передовій операції “Вівальді”, керуючи такими бойовими машинами.
Журналісти The New York Times зустрілися з групою цих військових — двадцятирічних бійців, які мали лише дев’ять місяців служби в армії.
Під час навчань із бойовою стрільбою вони керували дистанційно керованими багі, озброєними реактивними гранатометами та кулеметом Browning.
Інша група керувала розвідувальним безпілотником, який забезпечував постійну відеотрансляцію.
Наступного дня їхній інструктор із позивним Бар сам керував роботизованою машиною, спрямовуючи її в лісосмугу під час реальної атаки.
На відео з розвідувального дрона було видно, як машина незграбно рухалася вперед і назад, заплутуючись у заростях, наближаючись до входу в бункер.
Раптом екран заповнила хмара диму.
Макар, переглядаючи відеозапис, сказав, що навряд чи хтось усередині бункера міг пережити вибух.
“Це 20 кілограмів вибухівки”, — пояснив він.
Коли операція “Вівальді” наближалася до завершення, Горобець усе ще зосереджувався на російських військових, які залишалися на його ділянці.
На відеотрансляції солдат із рюкзаком і зброєю обережно вийшов із дерев на відкрите поле.
Діставшись ділянки високої трави, він зупинився та низько пригнувся, ставши майже непомітним.
“Він росіянин”, — сказав Горобець. “У нас є робота”.
