Кожен знає, що такого Дня Незалежності у новітній історії України ще не було. Свято під ракетним обстрілом. Свято, коли знищена техніка агресорів на вулицях і площах українських міст – найкращий парад. Свято, коли побажання перемоги у війні – найкраще з побажань.
Чи могло бути інакше? Ні, не могло. Українці зіткнулися зі справжнісінькою історичною невідворотністю, до того ж невідворотністю, яку українське суспільство десятиліттями не хотіло приймати, не хотіло в неї вірити. Українська незалежність – прямий і ясний наслідок старіння та розпаду жорстокої людиноненависницької імперії, яка, однак, не бажає миритися зі своїм крахом. Те, що залишилося від імперії, намагалося "повернути" Україну практично з перших днів нашої незалежності. Спочатку – намагаючись затягнути нас у нові міждержавні об'єднання, які у Росії розглядалися як прообраз нової союзної держави зі столицею у Москві. Потім – пропагандою, підкупом еліт та енергетичним шантажем. Потім – перетворенням України на країну-інваліда, окупацією частини нашої території у 2014 році. І коли це навіть не допомогло – великою війною. Як бачимо, росіяни діють послідовно та логічно. І так, ми можемо як завгодно довго переконувати ворогів у тому, що у сучасному світі вплив визначається не територією, а економікою, наукою, інноваціями. Народу, який всю свою історію займався виключно «збиранням» чужих земель, цього все одно ніколи не зрозуміти. Навіть якщо після цієї війни, коли ми відстоїмо Україну, росіяни житимуть у багатстві, а ми – у бідності, вони все одно вважатимуть себе переможеними, а нас – переможцями. Бо досі, як і в середні віки, воюють за землю. За чужу землю.
Чи всі ці азбучні істини розуміли українці у часи проголошення незалежності? Ні, не розуміли. Багато хто й зараз не розуміє, вірить, що рано чи пізно із сусідами вдасться домовитися. Ідея співіснування "братських народів", сконструйована комуністичною пропагандою заради виправдання повторної окупації українських земель сто років тому, все ще визначала свідомість більшості громадян нової незалежної країни. 2014 року, на тлі окупації Криму та війни на Донбасі, дійшли висновку про те, що "ніколи ми не будемо братами". Але для того, щоб підготуватися до вирішальної битви, цього розуміння виявилося замало.
Історична правда полягає в тому, що на політичній карті світу не можуть співіснувати незалежна демократична Україна та імперська Росія. Для нас Україна – наша країна, незалежність якої ми захищаємо. Для росіян Росія без України – просто кровоточивий обрубок їхньої «справжньої» держави. Місця для історичних та політичних компромісів тут просто немає, розраховувати на них не варто.
Так що ж робити? Усвідомлювати, що ми не зможемо перемогти у довгій та безкомпромісній боротьбі з імперією, до того ж озброєною ядерним арсеналом? Зовсім ні. КНР і Китайська Республіка на Тайвані теж не повинні перебувати на одній політичній карті – але співіснують вже вісім десятиліть. Комуністи ще вісім десятиліть тому хотіли знищити демократію та розвиток на Корейському півострові, але Південна Корея існує і процвітає. Ізраїлю не було місця на карті Близького Сходу, але він переміг і зараз навіть домовляється з тими арабськими країнами, які хотіли його знищення.
Імперія розуміє лише одну мову – мову сили та історичної невідворотності. У цій війні, війні за нашу справжню незалежність, ми маємо відстояти державний суверенітет України. Усвідомити, що головні союзники України на довгі десятиліття – цивілізований світ, армія та флот. Вступити до НАТО – передусім до НАТО, це наше головне завдання, питання виживання. Вступити до Європейського Союзу також. Наша державна політика має бути спрямована на побудову демократичної держави та сучасної нації, яка себе поважає. Ще раз – поважає себе та свої власні культурні, наукові, історичні здобутки. Ми повинні навчитися пишатися собою. Ми маємо навчитися перестати соромитися самих себе, перестати відчувати ганебний комплекс колоніальної неповноцінності. А це означає, що внаслідок розумної державної політики та усвідомленого вибору вільних людей російська мова має назавжди зникнути з вулиць наших міст та сімейного побуту. Ще раз: російська мова має назавжди зникнути з вулиць наших міст та із сімейного побуту українців. Ще раз: російська мова має назавжди зникнути з вулиць наших міст та із сімейного побуту українців. Досить!
А це означає, що Україна має стати країною, що звернена на Захід, як колись маленька Португалія була великою країною, зверненою до океану, а не до континенту. Захід – це тепер наш океан, наш порятунок. Майбутнє у цивілізованому світі – це і є наша справжня незалежність.
Джерело: Еспресо