Щоранку починається однаково – я читаю свіжі новини про нас. Причому читаю їх як на місцевих ресурсах новин, так і на загальноукраїнських. Новини однакові, але подача, як під соусом умілого шеф-кухаря, кардинально відрізняється.
Якщо вірити місцевим луганським ЗМІ, ми завалені по вуха російською гуманітаркою. Її шлють тоннами щодня.
Наша сім'я, ба більш, сім'ї буквально всіх моїх знайомих живуть, мабуть, на якійсь іншій планеті. Ми не бачимо і не отримуємо цих тонн допомоги. Ми навіть не уявляємо, куди вони йдуть.
Якщо говорити про лікарню, то кожна госпіталізація моєї дитини оплачується з моєї кишені. Якщо про школу – немає підручників, і телевізор у клас та антисептики ми теж купуємо самі. Та й "державна" спортивна секція коштує нам 500 рублів на місяць.
Можливо, у нашому житті просто немає того, що покриває гуманітарна допомога? Взагалі наше реальне життя і життя, яке показують у місцевих проросійських новинах, настільки різні, що це більше схоже на якісь окремі планети, чорну та білу, сьогодення та задзеркалля.
У ролику на місцевому телеканалі показують, ніби наші луганські бійці все життя тільки й мріяли воювати. Навіть втрачаючи руки та ноги, вони повертаються у стрій.
Насправді ж – жінка поруч зі мною в автобусі скаржиться комусь телефоном: "Чоловіка викликали сьогодні на планерку – їхнє підприємство не виконало плану з мобілізації".
Згідно з російськими новинами, від ЛНР-ДНР залишилися тільки руїни. Яким же був мій подив, коли я побачила автобус "Донецьк-Ялта", в якому люди просто їхали відпочивати, а зовсім не тікали від обстрілів.
Та й сам Луганськ зараз не дуже відповідає глянсовій картинці російських новин. Щось у місті ремонтується, але не так масово, як нам показують у новинах. Як і раніше занепадають зруйновані ще в 2014 році школи.
І цей "розрив шаблону" пригнічує – знайомі в Росії думають, ми розпещені гуманітаркою, а найближчим часом Луганськ стане ще одним Грозним – містом розкоші та пишноти, що вражає уяву новітніми будівельними технологіями.
Щоправда, ті ж російські друзі нарікають, що все це відбувається за їхні податки, і нам, мовляв, подавай усе краще. "Навіть гуманітарку приймають лише нову", – кажуть вони. І ці діалоги знову повертають до майже риторичного питання: "Де все це?"
Майже завжди у відповідь на свої запитання ми чуємо загадкову фразу: "Ось дочекаємось вересня".
Йдеться про так званий "референдум", який планує Росія. Усі розуміють, що він буде формальним, проте незважаючи на це, з хвилюванням чекають змін – у цінах на нерухомість, у порядку виплат пенсій та допомог, рівня життя тощо.
Ні в кого немає думки, що " референдум " може мати якийсь інший результат, чи що він відбудеться.
І саме під "референдум" відкривають якісь дитячі центри, які мають вельми фіктивний зміст, але яскраву форму – дуже помпезне висвітлення у ЗМІ.
У місті багато білбордів, багато реклами з тим самим посилом: Росія – це добре.
Про майбутній "референдум" люди говорять як би про між іншим, немов про час року, що настає. Як щось, що буде незалежно від твого бажання чи настроїв.
Особлива сторінка нового життя – ексгумація загиблих внаслідок "української агресії" та перепоховання останків померлих.
Незрозуміло, як після восьми років війни в останках знаходять сліди саме української агресії, але звітують у ЗМІ про це регулярно. Розкопують стихійні поховання та намагаються встановлювати причини смерті.
Кожен упізнаний набуває статусу жертви злочинних дій України. Ті ж, чиї особи не встановлені, одержують хрести з номерами на нових цвинтарях.
В одній моїй знайомій ще 2014 року зник безвісти чоловік. Це була хороша сім'я, усі плани якої зруйнувала війна. Дружина шукала чоловіка п'ять років, не втрачаючи надії.
І лише згодом у братській могилі з аналізу ДНК вона змогла знайти його останки. Сказати, що ці п'ять років надії та пошуки були катастрофою для жінки – не сказати нічого.
Поруч із повсюдною рекламою Росії створюється вкрай негативний образ України. Якби зло можна було відзначити на карті, то, напевно, згідно з повідомленнями, що видаються, це була б Україна.
Усі обстріли, загибель людей, злочини, аморальні вчинки та абсурдні рішення приписують Україні. Але роблять це так переконливо та методично, що починаєш вірити цьому, бо з ранку та до вечора в новинах тебе переконують, що всі проблеми походять із України.
Звичайно, на цьому тлі все, що стосується Росії, виглядає добре. Росіяни самовіддано кидаються під танки, засуджують гомосексуалізм та люблять свою країну.
І чомусь навіть розуміючи, що тобою маніпулюють, ти починаєш вірити цьому. Вірити та боятися Україну.
Життя зараз тут настільки дивне і некероване, що часом здається, ніби ти купив квиток на поїзд, з якого не вийти до кінцевої зупинки. І можна лише дивитися з вікна на те, що відбувається, дивуючись все більше і більше.
Яна Вікторова для BBC Україна, Луганськ