Близько десяти років тому війна в Сирії допомогла сформувати несподіване партнерство на Близькому Сході між Туреччиною та Росією. Зараз воно руйнується. На його місці Туреччина допомагає Україні закріпитися в регіоні, де президент Росії Володимир Путін раніше мав значний вплив, пише The New York Times.
Партнерство між Путіним і президентом Туреччини Реджепом Таїпом Ердоганом завжди було неоднозначним, і певний час здавалося, що війна в Сирії може призвести їх до прямого протистояння. Анкара підтримувала повстанців, які намагалися повалити Башара Асада, жорстокого сирійського диктатора, тоді як Москва втрутилася, щоб утримати його при владі. Однак зрештою обидві держави знайшли спосіб співіснувати.
Коли Туреччина розпочала військову операцію на півночі Сирії у 2016 році, зробити це вона змогла лише тому, що Росія, яка тоді контролювала сирійський повітряний простір, дала на це згоду. У відповідь Туреччина обмежила допомогу повстанцям. Такі домовленості відображали ширше взаєморозуміння між сторонами: кожна з них терпіла й зміцнювала присутність іншої в Сирії, що було вигідно обом.
Для Путіна перевага полягала в тому, що Туреччина фактично погоджувалася зі зміцненням російського впливу в Сирії та інших частинах Близького Сходу, а також сприяла появі тріщин усередині західних союзів. Ердоган натомість отримував регіонального союзника в період, коли його відносини з НАТО були напруженими.
У перші роки Ердоган був молодшим партнером у цих відносинах, але війна в Україні змінила баланс сил. Опинившись в ізоляції з боку Заходу, Путін дедалі більше залежав від турецького лідера, який відмовився приєднуватися до західних санкцій. Туреччина перетворилася на важливий центр російської торгівлі, інвестицій та енергетичних потоків, а Анкара отримала більше важелів впливу.
Справжнім переломним моментом стало повалення Асада наприкінці 2024 року. Росія, яка загрузла у війні проти України, не прийшла йому на допомогу. Натомість Москва швидко спробувала налагодити відносини з тимчасовим лідером Сирії Ахмедом аш-Шараа та продовжила постачання нафти до країни. Росія опинилася в ситуації, коли їй довелося вести переговори з урядом, сформованим людьми, яких вона роками бомбардувала. Туреччина ж, яка підтримувала повстанців, вийшла з цієї ситуації значно посиленою.
Для Туреччини це стало важливим моментом — можливістю заново визначити свою роль як ключового союзника НАТО, скоригувати відносини з Росією та допомогти Україні побудувати нові зв’язки на Близькому Сході.
У квітні президент України Володимир Зеленський, прибувши до Сирії на турецькому державному літаку, здійснив свій перший візит до країни. Там він провів переговори з Ахмедом аш-Шараа та міністром закордонних справ Туреччини. Сторони обговорювали військову та енергетичну співпрацю. Туреччина бере участь у реформуванні сирійської армії та її перетворенні на сучасну структуру, здатну позбутися десятиліть радянського впливу. Для України це можливість поділитися досвідом у сфері військового виробництва та безпілотних технологій, набутим за роки війни з Росією, а також налагодити відносини з країною, яка раніше перебувала в орбіті Москви.
Україна вже використовує війну з Іраном для зміцнення військових зв’язків із країнами Перської затоки. Коли Іран почав застосовувати проти сусідніх держав дрони-камікадзе Shahed-136 — ті самі безпілотники, які Росія використовує проти України, — Зеленський оперативно запропонував український досвід у сфері протиповітряної оборони. Для цього до Катару, Саудівської Аравії та Об’єднаних Арабських Еміратів були направлені українські фахівці.
Туреччина, яка має тісні військові зв’язки з державами Затоки, розглядає зростаючу роль України як доповнення до власних відносин у регіоні та можливість розширити спектр пропозицій. Для Росії, яка багато років вибудовувала економічні та безпекові зв’язки з монархіями Затоки, це стало ще одним ударом.
Україні вкрай необхідні союзники та нові джерела доходів, а її вихід на Близький Схід дозволяє зміцнити роль країни як постачальника безпеки. Той факт, що Ердоган допомагає відкрити для України двері до регіону, наочно демонструє ослаблення здатності Путіна проєктувати глобальний вплив і показує, наскільки сильно змінилися відносини між Москвою та Анкарою.
Очевидно, що Туреччина більше не намагається балансувати між Росією та НАТО і дедалі помітніше займає позиції, невигідні для Путіна. Ослаблення Росії після десятиліття обережності щодо Москви дало Анкарі більше свободи для просування власних інтересів. Одним із головних вигодонабувачів від цього стає Україна.
