Розмірковування про майбутнє України, які зараз ми бачимо на сторінках періодичних видань й чуємо у виступах на представницьких конференціях, здаються мені чимось схожим на хіромантію. Адже життя у темряві війни вимагає насамперед зосередження на головних задачах — перемозі у цій війні, закінченню бойових дій, виживанні населення. По кожному з цих пунктів ми ще дуже далекі навіть не до втілення у життя, а до розуміння термінів такого втілення.
До яких результатів призведуть, у кінцевому рахунку, наступи українських Збройних сил на окупованих територіях? Чи будуть у Росії сили й можливості здійснювати власні наступи й окуповувати нові території України? Наскільки реалістичним є розрахунок на перемовини, які рано чи пізно мають поставити крапку на активній фазі бойових дій й перевести війну у період багаторічного виснажливого протистояння? Або все ж таки війну можна просто закінчити? Але на яких умовах? Коли? Чи йде мова про найближчі роки чи найближче десятиліття? Якою буде у такому разі демографічна ситуація у країні? Як багато людей забажає повернутися до України з вимушеної еміграції й як багато людей залишить країну після закінчення бойових дій? Що буде з народжуваністю? Як виглядатиме економіка? Коли Україна отримає контроль над власними портами?
Можна задавати ще десятки таких питань й усвідомлювати найголовніше — на них немає реалістичної відповіді. Кожний, хто намагається відповідати, розповідає вам не про перспективи, а про власне бажання перспектив. Це може бути ідеальна картина, яка не втілиться у життя просто тому, що для неї не буде реальних умов. А може бути песимістичний портрет майбутнього — й ми також не побачимо такої ситуації насправді просто тому, що не буде таких трагічних обставин, за яких намальована картина стала б правдою.
Для реалістичного спостерігача війна — найбільший виклик саме тому, що поки вона продовжується ти не можеш знати про майбутнє буквально нічого. Все може змінитися буквально за одну годину після фатального обстрілу чи вирішального бою.
Й водночас може нічого не змінюватися місяцями, з перервами на спорадичні воєнні операції, ракетні обстріли або прильоти безпілотників. Саме тому людям, які запитують мене коли закінчиться війна або яким буде післявоєнне майбутнє, я завжди відповідаю просто: живіть сьогоднішнім днем й не намагайтесь вигадати майбутнє. Це майбутнє буде зовсім не таким, яким його уявляєте ви або таким, яким його уявляю я.
Разом із цим відсутність майбутнього — це зовсім не привід не думати про те, на яких цінностях має будуватися післявоєнна Україна. Вже сьогодні ми можемо сказати про найголовніше: план Кремля по демонтажу української державності зазнав поразки. Так, Володимир Путін не відмовився від цього зловісного плану й, поки житиме й керуватиме Росією, докладатиме неабияких зусиль для його втілення у життя. Але це не означає, що у нього вийде.
Отже, єдине на що ми можемо розраховувати у майбутньому впевнено — так це на державу. Однак сам план її розбудови потребуватиме відповідальності й взаємоповаги від тих, хто вирішіть залишитися в України після війни або повернутися додому. Це буде непростий вибір життя у зруйнованій країні з мільйонами проблем й невизначеними перспективами й без відповідальності й взаємоповаги її не відновити.
Перше, про що треба подумати — так це про пріоритети. Ми завжди бажали жити в успішній багатій державі, однак цінність України зовсім не у цьому. Україна може бути успішною й багатою, а може бути бідною й кризовою, але вона все одно залишатиметься Україною. Якщо ви хочете жити в успішній і багатій державі, я щиро раджу вам еміграцію. Якщо ви хочете будувати Україну, залишатися українцями й виховувати як українців своїх дітей — ваше місце тут. Ця країна — просто притулок для українства і українців, не більше, але й не менше. Й так, такий притулок теж може бути й успішним, й багатим, й сучасним, й некорумпованим. Але шанс того, що таку Україну ви за свого життя не побачите, є дуже великим.
Якщо ви хочете створити умови для появи саме такої України у майбутньому — ризикуйте. Якщо кожний прожитий тут рік у очікуванні змін буде наповнювати вас розчаруванням й призводити до депресії — значить, це випробування не для вас.
Але в момент, коли ви вирішите, що про Україну можна забути, згадайте, як ви перелякалися 24 лютого 2022 року, що вона ось-ось і зникне з мапи світу. Згадали? Ну тоді, можливо, їй потрібні саме ви? Можливо, якщо ви залишите країну або опинитесь у «внутрішній еміграції», Україну будуватимуть інші люди.
Звичайно, це розмова якраз на майбутнє — майбутнє, якого ми не знаємо й ще довго не знатимемо. Але щоб зробити правильний вибір, діалог потрібно починати саме зараз. Й, до речі, це має бути навіть не діалог з друзями й знайомими. Й не діалог з самим собою.
Це має бути діалог з Україною — так-так, з тією Україною, яку ви хотіли б побудувати після цієї війни.