Ми стали іншими

Минув вже рік. Навіть не віриться…

Останні дні перед очима постійно спливають події тої надзвичайно важкої зими 2014-ого.

Майже від самого початку режиму Януковича було таке відчуття, що його панування не закінчиться традиційними виборами Президента. Дуже швидко була вибудована тоталітарна система, а всі, хто на думку Януковича могли б становити загрозу його правлінню, були нейтралізовані купою псевдо кримінальних справ.

Тут, на Харківщині, диктат режиму був посилений ще й місцевими «можновладцями». Про тандем Кернеса-Добкіна та їхню «надзвичайну» фантазію всією Україною ходили легенди. Чого вартий один лишень транспортний колапс у Харкові в 2013 році, коли в місті була запланована акція опозиції «Вставай, Україно!».

До речі, напевне, саме в той момент, коли в Харкові, незважаючи на всі перепони, зібралося декілька тисяч людей, вже не виникало жодних сумнівів – українці готові до повалення режиму Януковича. Питання було лише в часі…

Таким часом став кінець листопада 13-ого, студентський Майдан, який зі звірячою жорстокістю було розігнано. Ця остання крапля сколихнула суспільство, хто міг – їхав до столиці, хто ні – виходив на місцеві Євромайдани.

Згадується, як тоді до нас почали звертатися представники громадських організацій, активісти, просто небайдужі люди. У всіх одне запитання: що ми можемо зробити? Як допомогти?

До офісу приносили величезну кількість одягу, продуктів – усього-усього, що може стати у нагоді на столичному Майдані. Багато хто готовий був їхати особисто, але не мав можливості, дехто – навпаки їхав і готовий був взяти до своєї автівки пасажирів. Тоді ж ми встановили на Майдані харківський намет. І він, до речі, ніколи не був порожнім, адже люди їхали постійно, хто на скільки міг…

А тут у Харкові у нас був свій Євромайдан, який збирав допомогу, проводив роз’яснювальну роботу, допомагав бажаючим виїхати до Києва. На нього періодично чинили напади «тітушки», яким не дуже-то й заважала тогочасна міліція, а ці люди всеодно щоденно виходили до Тараса, бо знали, що роблять надзвичайно важливу справу…

18 лютого… Ми тоді тільки-но повернулися зі столиці до Харкова. Та новини, які переглядалися в ті дні майже щохвилини, змусили здригнутися – на Майдані почалися розстріли…

Власна абсолютна безпорадність і неймовірний жах за тих, хто там, на передовій – це єдині відчуття, які були на той момент. Ти розумієш, що нічим не можеш зарадити, залишалося лише молитися… І молилися: і харківський Євромайдан разом, і всі окремо. І слідкували за новинами. Кадри з Інститутської, Грушевського назавжди залишаться в пам’яті як свідоцтво нелюдської жорстокості тих, хто аж занадто сильно не хотів полишати владу.

Українці вистояли, проте, втратили велику кількість справжніх героїв, патріотів – нашу Небесну сотню. Двоє з цих героїв – харків’яни. Євген Котляр, Влад Зубенко, Харків і вся Україна завжди пам’ятатимуть вас.
Адже це не дві родини в Харкові втратили своїх дітей, це вся Харківщина зазнала величезної втрати. Герої не вмирають…

P.S. Рік тому українці завзято, до останньої краплі крові захищали свою країну від внутрішнього ворога в особі Януковича та його поплічників. Зараз ми змушені відбиватися від ворога зовнішнього – Росії, ворога дуже сильного, підступного, цинічного і надзвичайно жорстокого. Але головне те, що навіть перед обличчям такого супротивника українці продовжують воювати гідно, чесно та самовіддано – так, як і рік тому на Майдані