В ком нет любви к стране родной,
Те сердцем нищие калеки
Тарас Шевченко
Хто повністю не розділив з народом його горя, неодмінно буде відчувати себе знехтуваним і на святі його радості. Цей вислів якнайкраще підходить до ситуації в нашій країні.
Кожна людина дійсно найповніше відкривається саме у критичних ситуаціях. А що може бути ще більш критичним, ніж війна. Війна неочікувана. Війна непроголошена, але дуже активна з боку країни, яку називали братською…
І в цій ситуації стало очевидно, хто є хто – кожен українець має визначитися для себе: як поводити себе? як реагувати на відкриту агресію Росії, навіть якщо там живуть родичі або друзі? як допомогти власній Батьківщині, чи взагалі допомагати – на жаль, є серед наших співвітчизників і багато не найкращих прикладів…
Хоча всеодно, слід зазначити, партіотов виявилося на порядки більше, ніж тих, хто зневажає власну країну, громадян та за 30 срібників готовий продати власну Батьківщину, вбиваючи українців і словом, і зброєю.
Хтось з огляду на фізичний стан, підготовку, силу духу пішов звільняти Україну від нападників, ризикуючи щосекундно життям, не маючи можливості дати адекватну відповідь загарбникам, аби не ризикувати мирними громадянами, за спинами яких ховаються терористи.
Хтось став волонтером і, також ризикуючи життям, доставляє в зону бойових дій продукти, предмети захисту та інші життєво необхідні речі українським силовикам. Або ж вивозить із зони проведення антитерористичної операції мирних жителів, які ще нещодавно мирно жили і працювали собі на Донбасі, а тепер стали вимушеними переселенцями.
Є ті, хто опікується цими людьми на тимчасових місцях їхнього перебування, забезпечує усім необхідним, допомагає працевлаштуватися, отримати соціальні виплати. Дехто віддає на потреби учасників АТО кошти, дехто – здає кров для поранених. Взагалі-то, у кого є бажання допомогти, оптимальний варіант для себе однозначно знайде. Тут, як кажуть, було б бажання.
І серед усіх цих проявів солідарності, самопожертви, величезного бажання допомогти є певний прошарок людей, яким байдуже і які продовжуть жити так, ніби нічого не відбувається. Звичайно, таких не залишилося на Донбасі, адже війна, м`яко кажучи, постукала у їхні двері, а взагалі-то залишила багатьох з них не лише без дверей, але й взагалі без житла, роботи, а найгірше – у багатьох забрала близьких і родичів.
Слухаючи людей, які пережили, а дехто ще й досі переживає, лихо, створене проросійськими терористами, важко втримати сльози від болю та власної безпорадності. Інтерв`ю цих людей часто показують по телебаченню, таких відеоматеріалів більше ніж достатньо в інтернеті, але це для тих, хто хоче бачити дійсність, а не ховається від неї, повторюючи, як мантру, слова про те, що нічого надзвичайного не відбувається, продовжуючи жити звичним життям.
Вони не тільки не розуміють, вони не мають жодного бажання розуміти, що відносно спокійна ситуація в інших регіонах України має місце лише тому, що ці хлопці ведуть надскладну боротьбу з терористами на Донбасі, намагаються локалізувати та знищити загрозу. Нашим воякам, звичайно, хочеться жити мирним життям, одружуватися, заводити дітей, гуляти, ходити в кіно та таке інше, але вони розуміють, що не мають морального права зупинитися доти, доки звільнять Україну від тероризму. У українських захисників, звичайно, також є родини, близькі, які цілодобово не знаходять собі місця через хвилювання, але крім цього у хлопців є честь та совість, вони знають, що ніхто цю пекельну роботу за нас самих, українців, не зробить…
І очевидно, що усі, хто знаходяться ззовні, не в зоні бойових дій, мають зробити все можливе, аби забезпечити наших захисників усім необхідним, підтримати їхні родини. Це не правильно або неправильно, це просто по-людські…
Спільна біда зблизила українців, навчила, що байдужість – один з найбільших гріхів. Люди, які разом, пліч-о-пліч долають всі негаразди, лихо, стають дійсно рідними, єдиним організмом, по-справжньому починають відчувати себе нацією.
Перемога обов`язково буде, не сьогодні, а, можливо, на жаль, ще й не завтра, але вона буде здобута. І тоді, коли вся Україна буде святкувати її, ті, хто сьогодні намагаються жити ніби нічого не відбувається, зрозуміють, що з того моменту їхнє життя зміниться раз і назавжди – вони будуть продовжувати жити в цій країні, але вони вже ніколи не зможуть відчути себе її частиною…
А ті, хто жертвує життям, здоров`ям, добробутом, аби здобути цю перемогу, завжди будуть знати – вони формували справжню націю, гідну і славну!