Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров'ю
Волю окропіте.
Ці слова з шевченківського «Заповіту» пам’ятає кожен українець, вони ніби вписані у наш генетичний код. Звичайно, вірш вивчається у школі і цим можна було б пояснити його поширеність серед українців, але, впевнена, справа далеко не тільки у цьому…
9 березня ми відзначаємо День народження Кобзаря. І, згадуючи його вірші, дехто зазначає, що вони почасти досить жорсткі, сповнені відчаю та відчуттям безвиході, так би мовити – не відповідають викликам сьогодення.
І, чесно кажучи, дивно чути такі слова, адже Тарас народився, жив, творив у 19-ому сторіччі. Його вірші були болісним відображенням подій того часу і деякі відсили неможливо зрозуміти, якщо не повернутися думками в історію, не врахувати атмосферу тієї тяжкої для України епохи.
Але мені здається, що набагато більш принциповим є інше – його всеохоплююча любов до рідної України, його непохитне бажання бачити її незалежною та щасливою. Саме це є тією «червоною ниткою», яка проходить через кожен його вірш чи поему.
Прагнення до незалежності, любов до України і готовність до самопожертви заради неї – ці цінності є актуальними і незмінними протягом століть, і сьогодення – лише яскравий тому доказ, адже ми і досі «повстаємо та рвемо кайдани».
І коли дивишся на творчість Шевченка саме через таку призму, вона розкривається ще повніше, виграє різнобарв’ям і стає набагато більш зрозумілою та близькою.
На завершення залишу ще одну цитату з «Заповіту»:
І мене в сем'ї великій,
В сем'ї вольній, новій,
Не забудьте пом'янути
Незлим тихим словом.
З Днем народження, Поете!