У Харківському метрополітені, по Салтівській лінії почав курсувати вагон пам’яті, присвячений українсько-російській війні на сході України. Отож на п’ятому році подій, окрім експозицій з посвятою визволенню Харкова у роки Другої світової війни, чорнобильській катастрофі, вторгненню в Афганістан у Метро з’явилися знімки, які розповідають про гібридну війну на Донбасі. Це – “Історія нескорених”.
На стінах вагону під цим логотипом розміщено світлини, які акцентують увагу на тому, що війна – це смерть, бруд, кров, руйнація. Ось в руїнах лежить Донецький аеропорт. Ці світлини, які обійшли світові ЗМІ, дозволив використати автор відомого роману про кіборгів “Аеропорт” Сергій Лойко. А ось боєць спить: скоцюрбився калачиком в окопі.
Це – епізод захисту Савур-могили,- пояснює колишній вояк роти глибинної розвідки на прізвище Галка, якому належить знімок.
Там, де побита, обсмалена, іржава техніка – сторінка іловайської трагедії. Саме під Іловайськом було знищено вщент посилену роту 92-ї ОМБР, котра йшла на прорив кільця оточення з-під Харкова. Знімки надали мобілізовані й добровольці, котрі вціліли в тому пеклі. На іншому фото – кількадесят квадратних метрів, устелених книгами. Епізод, зафіксований журналістом одразу після того, як міна влучила в бібліотеку госпіталю для ветеранів у Мар’їнці… А ще портрети, портрети, портрети… Образи, як святі образИ героїв-харків’ян, які полягли за чотири роки цієї бійні. Їх майже 200… Саме такий рахунок Харківщини в цій підлій неоголошеній україно-російській війні.
“Вічна пам’ять героям, що не пустили війну далі. Війна, на жаль, триває”,- написано на одному з аркушів.
Біля плакату з портретами полеглих завмерла літня жінка в тоненькій хустині.
– Це мій син Андрій ,- показує Тетяна Михайлівна Попель рукою на знімок.- Я, вчителька, сама вивчила сина, сама виховала… Сама підтримувала його прагнення захищати Україну. Тепер іноді доводиться чути: “Навіщо ти його туди відправила, на смерть”.
Рядовий Попель згорів у БТРі, яким вони у складі бронегрупи 93-ї бригади виривалися з-під Іловайська. Усі хто був в бойовій машині, загинули разом з ним. Матір згадує, що перед тим як хлопцям заборонили телефонувати, аби не викривали себе перед ворогом, Андрій зателефонував і попросив: “Матусю, моліться за нас…” Щоправда, потім був ще один дзвінок у ніч проти 29 серпня… “Матусю, ми не вийдемо звідси,- сказав Андрій,- знайдіть мене…”
Тетяна Михайлівна втратила найдорожче що в неї було – найкращого в світі сина. Він не чекав, на що воно поверне, а пішов на війну, коли зі 100 автоматів справними були лише 10, воював упроголодь, коли не було в що одягтися й взутися… Свою цивільну ГАЗель Андрій забрав до війська. Людці не вірили в те, що людина може просто от так, безкорисно, вчинити, казали, що це він забрав авто, аби краще мародерствувати… Пройшло чотири роки, а людей з ватними душами, які ставляться подібним чином до тих, хто віддав життя за нас, сьогодні в Харкові, зокрема, на Холодній Горі, де мешкає Тетяна Михайлівна, вистачає. Не так давно ходила жінка до поліклініки, аби зробити УЗД. Лікар взяла картку й завмерла на словах “родина полеглого”. “А это что такое,- вирячила очі від здивування “дохторка”.- А чего он пошел детей донецьких убивать…”
– Він пішов туди, аби окупанти не прийшли сюди й вашого сина не вбили,- відповіла мати.
Після подібних історій я розумію Тетяну Михайлівну, чому вона не одразу погодилася, аби портрет її сина з’явився у вагоні пам’яті Харківського метрополітену. Деякі ж родини на відріз відмовився, аби знімки їх синів, чоловіків, братів курсували в потязі. Боялися поновлення болю, якщо не дай, Боже, хтось сплюндрує експозицію… Одна з матерів, сіла в той вагон незнайомкою й кілька годин їздила та придивлялася, з якими очима й почуттями розглядають фотографії пасажири.
– Люди, особливо молодь, роздивляться, читають, замислюються,- підсумувала вона.
Автор ідеї виставки пам’яті в Метро Микола Благовестов каже, що вона призначена найперше тим, хто ще не розуміє, що йде неоголошена війна.
– Ми хочемо нагадати мешканцям Харкова, що за їхнє мирне життя їх земляки віддали життя і зараз воюють,- каже він.
– Головне щоб пасажири зрозуміли, що люди які віддали життя за них, їхні земляки, – науковці, інженери, робітники,- додає учасник війни Юрій Корсунов.
Від народження ідеї й до втілення проекту пройшло не мало часу – 9 місяців. Власне, це час народження дитини. Волонтер Марина Полякова, яка опікується родинами полеглих і є однією з авторів проекту зазначає, що готували виставку волонтери, ветерани АТО, журналісти. Каже вона добре слово про Метрополітен, Харківську ОДА. Саме обласну владу, яка виділила кошт на друк фотознімків. А що міська?
Мені відомо, що волонтери у її коридорах витратили чимало часу й зусиль, аби довести, що такий вагон потрібен. Так, нарешті маємо вагон пам’яті. Однак мене турбує інше: чому вагони, присвячені афганцям, чорнобильцям і визволенню Харкова влада без ніякої громадськості і волонтерів запустила. Знайшла кошти, час, місце… А тут на п'ятому році війни потрібрно комусь щось доводити, когось у чомусь переконувати? А щоб самим… Чи не тому все це йде з таким скрипом, що влада не змінилася. А отже не змінилися й символи, які нею правлять. З іншого боку, влада, напевне, вважає, що саме виставки про давню війну в дусі радянських ідеологем краще сприймаються електоратом, а на носі вибори. Хоча, якщо не розповідати про події на Сході, то мислення того електорату залишиться таким як і було – ватним.
На фото автора: вагон пам’яті.