Вже сплинуло три роки, проте, в ці дні на схилку лютого я знову повертаюся думками на Майдан Незалежності та Інститутську. Згадую все – від зародження Майдану та до самої переможної миті, яка настала з гіркотою, слізьми на очах та журливими звуками «Пливе кача» в мерехтінні поминальних свічок…
Відколи стала народним депутатом, багато часу проводжу в Києві і кожного разу, коли опиняюся на місцях звитяги і смутку, наче бачу очі протестувальників, наче знову поринаю в ту атмосферу, яка панувала на Майдані. Здавалося б, тоді ми знаходилися під постійним тиском, не знали, що може статися наступної миті, але відчували надзвичайну єдність та не боялися ставати спинами один до одного.
Така самовіддана боротьба та щосекундна готовність до самопожертви заради України стали запорукою перемоги. На жаль, ми навіть не змогли достоту відчути її солодкий присмак – передова боротьби за європейські цінності незалежної України з серця Києва перемістилася на східні рубежі рідної землі і вчорашні самооборонці прямо з Майдану рушили на фронт…
Воїни світла, які сьогодні захищають Україну від російського агресора, продовжують сповідувати філософію Майдану – філософію братерства, добра та гуманізму. Якби ще цими постулатами послуговувалися в українському політикумі, багато з того, за що три роки тому вийшли мільйони українців, вже б набуло реального втілення…
Я вдивляюся в обличчя героїв Небесної сотні – натхненні та піднесені, в їхніх поглядах читається рішучість та безмежна віра в європейське майбутнє України. Ми в невідплатному боргу перед ними, так само, як і перед сотнями загиблих на фронті хлопців. Ми зобов’язані завершити справу, за яку вони віддали найцінніше, що мали, власні життя!
Герої не вмирають!
Слава Україні!