Журналіст московського «Комерсанта» та «Ведомостей» Іван Сафронов був прихильником російської влади, захоплювався «Кримнашем» і в результаті своєї професійної кар’єри досяг того, чого більшість московських журналістів не досягає ніколи – виявився зовсім поруч із владою, став радником професійного патріота та улюбленця Володимира Путіна – Дмитра Рогозіна.
Рогозін, новий начальник Сафронова, грав у великодержавство ще тоді, коли про Путіна знали хіба що на вулицях Петербурга, очолював Конгрес російських громад і доглядав генерала Олександра Лебедя, ще одного представника «справжньої» Росії. Здавалося б, робота з такою людиною гарантувала колишньому журналістові блискуче майбутнє.
Але Сафронов опинився у слідчому ізоляторі, а тепер отримав 22 роки ув’язнення – майже довічне ув’язнення, якщо знати звичаї російських в’язниць – за шпигунство на користь… чеської розвідки. На його захист виступили лише колишні колеги, Рогозін лише раз згадував, що мав такий радник. То що ж підвело Сафронова?
Підвели зовсім не погані знайомства. І тим більше не переконання – жодних переконань у Сафронова, певен, ніколи не було, як і більшість сучасних кар’єрних російських журналістів. Він, думаю, лише переконаний кар’єрист. Підвела логіка розвитку авторитаризму.
Авторитарному режиму зовсім не обов’язково знищувати лише ворогів. Для нього найголовніше – знищувати прихильників. Тому що тільки в цьому випадку в суспільстві виникає та сама атмосфера липкого страху та донесення, яка робить тебе вже не прихильником, а рабом авторитарної влади. А авторитарній владі, між іншим, якраз і не потрібні прихильники. Їй, певен, потрібні раби. Їй треба, щоб чиновники, пропагандисти, просто звичайні люди не знали, чи прокинуться вони ранком у власних ліжках. Багато високопосадовців сталінських часів взагалі спали в костюмах – щоб чекісти не заарештували їх у спідній білизні, члени ЦК партії все ж таки. І це не образ, не перебільшення, а спогади родичів, наприклад другого міністра закордонних справ СРСР Максима Литвинова.
Більшовики встановили у суспільстві атмосферу терору. Але вже за кілька років після перемоги у громадянській війні вони почали вбивати своїх. На лаві підсудних під час показових процесів опинялися вожді більшовицької партії: Лев Каменєв, Григорій Зінов’єв, Микола Бухарін, Олексій Риков, маршали Михайло Тухачевський, Василь Блюхер та Микола Єгоров. А журналісти? І журналісти також. Карл Радек чи Михайло Кольцов були значно вогненними пропагандистами зла, ніж Іван Сафронов. І теж були близькі до влади. А ми ж назвали лише кілька імен. У роки сталінізму розстрілювали цілими Центральними комітетами, міністерствами та колегіями НКВС! Сталін міг бути впевнений: він залишиться главою держави до своєї останньої години.
Путіну, схоже, теж потрібна така впевненість, тим більше на тлі українських невдач. Ще вчора він вважав, що розтрощить Україну за три дні. Наразі бачить, що для перемоги йому потрібні роки виснажливої війни. Кому таке сподобається? Думаю, єдина можливість для авторитарного правителя вціліти в такій ситуації – залякати потенційних супротивників так, що вони першими донесуть на тих, хто не думав виступати проти «вождя». Сафронов – це лише початок. Впевнений, ми ще неодноразово побачимо на лаві підсудних високопоставлених російських керівників, пропагандистів, воєначальників та вчених. І так, якщо серед заарештованих виявляться, наприклад, Дмитро Медведєв чи Володимир Соловйов, ніхто не має дивуватися. Чому Сталін міг розстріляти за помилковим звинуваченням Зінов’єва – секретаря та найближчого соратника Леніна, а Путін не може заарештувати будь-якого з найближчих соратників?
Мабуть, атмосфера страху, донесення та деградації російському суспільству гарантована. Натомість, ймовірно, Володимир Путін помре своєю смертю і на посаді президента Російської Федерації на тлі зруйнованої його агресивною політикою країни. І так, уже за кілька тижнів після зміни режиму росіяни, не виключаю, засуджуватимуть його правління, а влада – випускатимуть із в’язниць ув’язнених режиму. І так, люди, які зараз підтримують авторитаризм, змагатимуться у підтримці демократії. І так, гадаю, Іван Сафронов – якщо йому пощастить – ще напише статтю про окупацію Криму.