Лідер російських комуністів Геннадій Зюганов із трибуни Державної Думи закликав називати «спецоперацію» проти України війною і заявив, що в цій війні Росія має «отримати перемогу». Ця риторика комуністичного лідера нагадує про роль, яку очолювана ним партія відігравала всі десятиліття свого володарювання в Радянській імперії. Але навіть після краху Радянського Союзу та заборони КПРС відроджена Компартія Російської Федерації на чолі з тим самим Геннадієм Зюгановим стала, думаю, однією з головних великодержавних сил країни.
Картонний «інтернаціоналізм» більшовиків був «відродженими» комуністами відкинуто. Впевнений, що тепер КПРФ виглядає дивовижним симбіозом більшовизму та шовінізму, якому вже не потрібно більше ховатися. Саме комуністи ще у 90-ті роки виступали проти незалежності України та інших колишніх радянських республік, ухвалювали у Верховній Раді Російської Федерації постанову про «російський статус» Севастополя, закликали до окупації Криму.
Коли мене запитують, що було б, якби 1996 року Геннадій Зюганов став президентом Російської Федерації – а він був тоді реальним конкурентом чинного президента країни Бориса Єльцина – я незмінно відповідаю, що тоді путінська політика почала б здійснюватися набагато раніше.
Російській владі, що стверджувалася під демократичними гаслами та визнавала суверенітет сусідніх країн, потрібен був час, щоб здійснити жахливий кульбіт від демократії до авторитаризму та агресії. Геннадію Зюганову, гадаю, не потрібно було б жодного «додаткового часу». Він уже тоді експлуатував ностальгію щодо Радянського Союзу, вже тоді був готовий до реваншу.
І, можливо, тому ж Єльцину дуже хотілося обіграти Зюганова на його полі. Саме звідси – дивні заяви щодо Криму, підтримка Кремлем диктаторських замашок молодого Олександра Лукашенка, підписання з білоруським президентом угод про «союзну державу» та економічні преференції, що допомогли Мінську відмовитися від економічних реформ. Єльцину, мабуть, дуже хотілося показати російському виборцю, що його конкурент Зюганов лише говорить про відновлення Радянського Союзу, а він, Єльцин, уже почав будувати «союзну державу», нехай і неспішним темпом.
Але в ті далекі часи все це могло здаватися насамперед політичною боротьбою. Наразі лідер КПРФ – трубадур справжньої війни, він закликає своїх співвітчизників погодитися з самим фактом військового протистояння, брати участь у ній, фінансувати війну власними податками та радіти їй.
Морозного зимового вечора 1993 року ми з Геннадієм Зюгановим поверталися з Кремля, де тоді відбувалися зйомки телевізійного шоу, присвяченого першим в історії сучасної Росії виборам до Державної Думу. Тріумфатором на цих виборах була партія Володимира Жириновського ЛДПР, саме тоді пролунали пророчі слова дисидента Юрія Карякіна «Росіє, ти очманіла!».
Зюганов іронічно запитав у мене, чи зрозумів я нарешті, що комуністи – це ще не найстрашніше. Я нічого не відповів – був розчавлений перемогою Жириновського, бо достеменно зрозумів, яку катастрофу нам усім ще доведеться пережити. Та й ожеледиця була страшна, залишалося тільки стежити, щоб не впасти і не зламати шию, а не обговорювати лідера комуністів.
Але зараз я відповім Вам, Геннадію Андрійовичу: хіба ви – не такий же, як і Жириновський, як Путін, як Сталін, як Гітлер? Як усі політики, метою яких було не творити, а руйнувати та знищувати? Хіба ваша уявна конкуренція з ЛДПР чи «Единой Россией» – це не як конкуренція біля тіла жертви: хто вистрілить першим, а хто здійснить «контрольний» постріл? Хіба своїм виступом із трибуни Державної Думи ви вкотре це не довели?