Президент Польщі Анджей Дуда уточнив заяву глави уряду Матеуша Моравецького і зазначив, що прем’єр-міністр мав на увазі не відмову від військової допомоги Україні, а те, що сусідній країні не буде передано новітню техніку, яку було закуплено для польської армії. Зі схожими заявами виступають й інші польські чиновники. Почали розмовляти про можливість досягнення компромісу аграрні міністри двох країн.
І все це – відразу ж після того, як криза у двосторонніх відносинах викликала подив як у країнах Заходу, так і в самій Польщі. «Цією фразою Моравецький, можливо, завдав Польщі більшої шкоди, ніж усі попередні суперечки з приводу зернових. Ми ось прямо зараз викликали на свою голову критику з боку усієї світової спільноти – і все лише заради того, щоб ця партія набрала пару очок в очах свого електорату», – зазначив оглядач авторитетного тижневика «Політика» після заяви прем’єра Матеуша Моравецького про зброю.
Були й інші голосні заяви. Президент Польщі Анджей Дуда емоційно порівняв Україну з потопаючим, який намагається потягнути за собою на дно рятівника. Посла України викликали до польського МЗС за слова президента Володимира Зеленського, який з трибуни сесії Генеральної асамблеї ООН звинуватив країни, які ініціювали «зернову кризу», в підготовці сцени для «московського актора».
А ще кілька місяців тому Польща претендувала на роль головного союзника України в Європейському союзі, а українці захоплено вітали президента Дуду, й навіть не припускали що популярний президент сусідньої держави сприймає їх як нещасних «потопельників», які тягнуть на дно Польщу. Що сталося?
Насправді – нічого сенсаційного. Конфлікт свідчить швидше про враження політиків про певну нормалізацію ситуації, ніж про якийсь кризовий надрив. Напередодні масштабної війни відносини Польщі та України теж великим порозумінням не відрізнялися.
Ці відносини давно вже залежать від польського уявлення про політику історичної пам’яті, що не могло не призвести до серії криз у відносинах між двома країнами. При цьому у Варшаві переконали себе, що у разі зміни влади у Києві та поразки «націоналіста» Петра Порошенка все відразу зміниться. А перемога Зеленського, як відомо, призвела до нових розчарувань.
Масштабна війна справді змінила все. У Варшаві побачили, яку небезпеку для Європи становить реваншизм Володимира Путіна. Польські лідери були серед перших та головних союзників України на Заході, а прості поляки виявляли щиру солідарність із мільйонами біженців.
Однак через 19 місяців стало зрозумілим, що Росія міцно загрузла у війні, а сама війна зі страшного, але очікувано короткого конфлікту, остаточно перетворилася на війну на взаємне виснаження сторін без будь-якої перспективи до завершення. І у цій новій «нормальності» польські керівники – і не лише вони одні – природно, повернулися до власного уявлення про національні інтереси.
Перша ж криза – із зерном – продемонструвала це з усією ясністю, але ще до неї було воскресіння претензій до політики національної пам’яті в Україні. Що ж, насправді такі кризи у відносинах між сусідніми країнами – не рідкість. І загострений захист національних інтересів, особливо у передвиборчий період – також.
Проте хочеться зрозуміти головне – наскільки своєчасною є така «нормальність»? Чи можуть у Варшаві та Києві сприймати війну як буденність, на тлі якої можна ухвалювати рішення, що підривають економічну стабільність та обмінюватися гучними заявами?
Я не маю такої впевненості. Війна, хоч би скільки вона тривала – небезпека, а не норма. І саме так і потрібно підходити до відносин воєнного періоду – з обережністю.
Тому я радий, що політики двох країн почали знову розмовляти між собою і більш відповідально підбирають слова у публічних заявах.