Так звана пряма лінія російського президента Володимира Путіна, вже двадцята за кількістю таких зустрічей на телевізійному екрані і перша після початку так званого великого нападу Росії на Україну, знову переконала усіх нас, що мова йде про цілковиту банальність, а Путін зустрічається із телеглядачами для того, щоб просто вчергове повторити усі ці пропагандистські гасла, які відповідають його політиці.
У цій “прямій лінії” банальним є буквально все – і пропагандистська брехня, що повторюється рік за роком, і так звані гострі запитання, які виводяться на екрани під час цієї “прямої лінії”. Питання, які нібито є, але на які президент РФ не реагує.
Звичайно, як це завжди буває у чекістських спецопераціях, ці питання про реальність справжню і телевізійну мають переконати усіх нас, що Росія – дійсно демократична держава або десь у далеких коридорах влади визріває заколот проти Володимира Путіна. Хоча ще з 2017 року відомо, що усі питання, які виводяться на телеекрани узгоджуються із вищим політичним керівництвом Росії, можливо, навіть із самим Путіним.
Я вдвадцяте уже висвітлюю цю так звану пряму лінію і змушений говорити про банальність і брехню. Подивімося, що Путін сказав про війну з Україною. Як бачимо, нічого, що якимось чином доповнювало б ці слова, які ми почули від російського керманича і напередодні великого нападу на Україну, і тоді, коли Володимир Путін оголошував про цей напад у жахливу ніч з 23 по 24 лютого минулого року.
Цілі так званої спецоперації не змінюються в уявленні Путіна. Він знову говорить про демілітаризацію, денацифікацію, визнання так званих територіальних реалій. Якщо, коли мова йде про визнання територіальних реалій чи про демілітаризацію та нейтральний статус України, ми хоча б можемо собі уявити, що російський президент дійсно має на увазі конкретно, то так звана денацифікація створює для Путіна величезне поле для маніпуляцій – аж до вигнання чи покарання тих українських політиків і громадських діячів, які виступали і виступають за суверенітет України та за право народу самостійно визначати свою долю, і до заборони української мови та українського явлення про історію, яке, як відомо, паплюжиться і спотворюється у підручниках РФ вже багато сторіч – ще тоді коли не було Федерації, а була злочинна і мерзенна Російська імперія, а потім Радянський Союз. На жаль, російський народ не здатний створювати не злочинні і не мерзенні державні утворення, така вже його політична доля.
Те, що Путін і через 22 місяці після свого нападу на Україну не змінив свого погляду на те, як ця війна має закінчитися, є прекрасною відповіддю тим, хто говорить про можливість перемовин із РФ. Ця “пряма лінія” знову переконує нас, про що я кажу з перших днів цієї війни, навіть не з 2022, а з 2014 року, – якісь реальні переговори Російської Федерації з іншими країнами, під час яких мова йшла про справедливість та просто про банальні компроміси, не є можливими. З Росією можна домовлятися тільки на момент перемир’я, тільки тоді, коли у вас є шанси зібратися із силами, щоб відбити новий удар з боку агресора.
Як казала колись Ангела Меркель, Мінські угоди були можливістю надати Україні час для того, щоб озброїтися, аби зустріти небезпеку, а не для того, щоб дивитися в очі російському президенту і думати, що він є договороздатним. Українські керівники, які також були на цій позиції, переконалися у хибності свого уявлення про світ, але на Заході чимало хто досі думає, що такий перемовний процес з Росією можливий, що українсько-російська війна закінчиться за столом переговорів.
“Пряма лінія” російського очільника показала, що цього не буде, що ніяких реальних перемовин з його країною в України не буде, що Путін не здатен і не збирається вести такі перемовини. Таким чином російсько-українську війну можна закінчити в осяжному майбутньому без Росії. Однак і Україна, і Захід мають ще до цього дійти шляхом важких років, під час яких Путін не буде відмовлятися від своєї ідеї знищити українську державність.
Те, що частина “прямої лінії” була присвячена саме так званій спецоперації, і те, що Путін не реагував на заяви дружин тих, що зараз воюють проти нашої країни, говорить про те, що очільник Росії налаштований на продовженні війни й саме у цьому бачить свій політичний успіх. Якщо говорити про війну Росії проти України, тут Путін хоча б не брехав, коли мова йшла про його наміри. Ми принаймні усвідомлюємо, що він здатний чітко висловити своє бажання: “Я вас всіх буду знищувати”.
Було чимало питань, на які Путін удавав, що не знає поточної ситуації, як це було, коли він відповідав на питання про затримання американських громадян, серед яких і наш колега-журналіст, звинувачений у шпигунстві. Звичайно, такі справи перебувають на столі російського очільника і саме він вирішує, скільки ще часу американські заручники російської банди проведуть у в’язниці, чи будуть вони обміняні на громадян РФ, які займалися шпигунством на користь Росії.
Але Путін удав, що він взагалі нічого про це не знає. Так само як і те, що не він ініціатор кампанії про заборону абортів, яка зараз розгортається у РФ. Це взагалі улюблена тактика Володимира Путіна – підняти рівень середньовічної істерії на найвищий ступінь і потім заграти у мудрого правителя, який зупиняє своїх псів для того, аби ситуація не була такою тяжкою, як це здавалося б тим, хто хоче хоча б трішки жити у цивілізованому суспільстві.
Путін перейняв цю тактику від того, чим реальним спадкоємцем на політичній арені Росії він є, – Йосипа Сталіна, який то розпочинав величезні репресії, коли гинули мільйони людей, то приймав постанови про те, що такі репресії були фактичним знешкодженням соціалістичної законності й потрібно повертатися до рамок такої законності. Радянські люди рівно так, як зараз росіяни, аплодували своєму маразматичному вождю.
Путін повторив всі банальності про Захід, протистояння із цивілізованим світом – усе це ми прекрасно знаємо і не знаю, чи варто це коментувати. Найголовніший висновок з цієї історії – у Путіна немає ніякої нової політичної програми, але є стара, якої він збирається дотримуватися – агресія, війна, вбивства. Те, що під час пресконференції Путіна в Україні кілька разів оголошували масштабну повітряну тривогу, також було демонстрацією російських намірів щодо продовження війни з нашою країною.
От про цю банальність путінських “прямих ліній” цього разу кажу не один я. Цікаво, що російський керманич тепер просто боїться людей, як таких. Колись, як відомо, усі ці зустрічі перед Новим роком розбивалися на кілька пропагандистських подій – була пряма лінія із громадянами на телебаченні, яка вважалася суто пропагандистською виставою, розрахованою на люмпенізований електорат російського диктатора, і була велика пресконференція у Кремлі для російських й іноземних журналістів. Навіть українському журналісту Роману Цимбалюку дозволяли ставити питання одному з найогидніших політичних діячів сучасності.
Але ця пресконференція потроху деградувала. Коли Путін вперше почав проводити такі зустрічі із журналістами, вважалося, що він може абсолютно відповісти як на питання московських журналістів, так і тих видань з різних країн, які були акредитовані у російській столиці. З часом стало зрозуміло, що незручні питання дратують російського президента, а узгодити усі запитання так, щоб вони подобалися Путіну, неможливо.
І тоді почали розбавляти учасників пресконференції регіональною пресою, тобто тими, хто абсолютно залежний від власної місцевої адміністрації, просто слухняно зачитає те питання, на яке вже готова відповідь Путіна. А тепер взагалі вирішили, що журналісти можуть бути такими самими учасниками так званої прямої лінії, як і звичайні громадяни РФ, що мають шанс раз на рік поспілкуватися зі своїм президентом коштом заздалегідь сформованих питань.
Так що ми бачимо, як питання від чесних трудівників, які мають створити тло для цього огидного правління, так і від журналіста американського видання, який цікавиться долею свого ув’язненого товариша. Комедія? Так, але кривава комедія. За цією комедією стоїть намір Володимира Путіна продовжувати воєнні дії, конфронтацію із цивілізованим світом, створювати умови для нових конфліктів у світі. Саме тому так натхненно російський президент говорив про ситуацію на Близькому Сході, одним з важливих операторів якої він є, і яка також відповідає його інтересам ескалації всюди, де тільки можна.
Так що, з одного боку, – це хрестоматійна банальність жахливого невгамовного зла, а з іншого – це неймовірно небезпечно, тому що показує якими швидкими кроками світ прямує до провалля війни й трагедії, того самого провалля, в якому Україна перебуває вже кілька років поспіль.