“Не відходьте від стіни! Швидко! Ідіть по одному. Не всі одразу”. Ми чуємо низку інструкцій від українських військових, які ведуть нас на позиції ЗСУ у зруйнованому війною Бахмуті – місті, яке колись славилося своїми ігристими винами, йдеться у репортажі кореспондента ВВС Орли Герін.
Президент України Володимир Зеленський назвав Бахмут “нашою фортецею”. Російські війська намагаються захопити місто вже півроку. Але тепер вони діють активніше – як вважає Україна, аби закінчити до роковин вторгнення.
Ми виконуємо всі накази, пробираючись обмерзлою вулицею. Над нами чисте небо – це ідеальні умови для російських дронів.
Відразу після того, як ми переходимо дорогу, за нами, з іншого боку вулиці, розриваються два російські снаряди. Ми встигаємо обернутися і побачити стовпи чорного диму – і біжимо далі.
Чи були ці постріли випадковими – чи цілилися саме в нас? Цього ми не знаємо, але все, що рухається у Бахмуті, стає ціллю.
Обстріли з обох боків не припиняються годинами. Над нашими головами пролітає російський винищувач. До найближчих позицій армії РФ лише два кілометри.
У деяких районах міста вже йдуть вуличні бої, але українські військові, як і раніше, утримують Бахмут – незважаючи на мороз і боєприпаси, що закінчуються.
“Нам не вистачає всіх боєприпасів, але особливо артилерійських снарядів, – каже капітан Михайло з 93-ї механізованої бригади (позивний “Поліглот”). – Від наших західних партнерів нам також потрібні пристрої, які забезпечують зашифрований зв’язок, бронетранспортери, щоб перевозити війська. Але ми справляємося. Один із головних уроків цієї війни – як воювати, маючи обмежені ресурси”.
Ми наочно бачимо, що таке проблеми із боєприпасами, коли українські війська стріляють по російських позиціях із 60-мм міномету. Перша міна вилітає зі ствола із гучним вибухом. Але друга нікуди не летить.
Ми чуємо шипіння, лунає крик: “Осічка!” – і артилерійський розрахунок розбігається у пошуках укриття. Військові пояснюють нам, що ця міна – зі старих запасів і була доставлена з-за кордону.
Битва за Бахмут – це окрема війна на великій війні. Тут проходили одні з найзапекліших боїв під час вторгнення. А тепер російські сили поступово займають нові території, метр за метром. Сюди на поле бою вирушають нові хвилі найманців із ПВК “Вагнер”. Кажуть, що цілі поля тут усіяні вбитими росіянами.
Зараз Москва фактично взяла під контроль обидві головні дороги, що ведуть до міста, і тепер залишився лише один вузький шлях для постачання українських сил.
“Вони намагаються взяти місто з липня, – каже Ірина, прес-секретар 93-ї бригади. – Зараз вони поступово перемагають. У них більше ресурсів, тож якщо вони гратимуть у довгу, то переможуть. Я не можу сказати, скільки часу це займе. Можливо, у них закінчаться ресурси. Я дуже на це сподіваюся.
Ми йдемо з ретельно замаскованих позицій у бункери, де працюють генератори, а тепло дають буржуйки. Військові роблять все, щоб сховати дим, який може видати їхнє розташування, – такі умови війни. Ті, з ким ми говоримо, сповнені рішучості продовжувати боротьбу.
“Вони нас намагаються оточити, щоб ми вийшли з міста, але нічого не виходить, – каже нам Ігор, командир. – Місто під нашим контролем. Транспорт ходить, незважаючи на постійні артилерійські удари. Звичайно, серед наших також є втрати, але ми тримаємось . У нас тільки один варіант – продовжувати йти до перемоги”.
Є, втім, і інша можливість – відступити з Бахмута, поки не стало запізно. Але захисникам міста це явно не до вподоби. “Якщо надійде такий наказ від начальства, окей, наказ є наказ, – каже Михайло. – Але який сенс триматися всі ці місяці, якщо треба буде залишити місто? Ні, ми цього робити не хочемо”.
Він згадує тих, хто віддав своє життя за Бахмут – “дуже багато хороших і сміливих людей, які просто люблять свою країну”.
І якщо захисники Бахмута справді відступлять, це відкриє Росії можливість розпочати наступ на великі міста Донецької області, такі як Краматорськ та Слов’янськ.
Москва активізувала атаки і на інших напрямках фронту – як на Донбасі, так і на півдні країни. Українські чиновники кажуть, що російський наступ уже триває.
Часу у Кремля не так багато, оскільки попереду річниця початку вторгнення – 24 лютого. “У них пунктик щодо дат і так званих днів перемоги”, – каже Михайло.
Але війна на знос у Бахмуті може призвести до того, що сили закінчаться саме у росіян, вважає Віктор – ще один український командир. “Вони зараз не захищаються, тільки нападають, – продовжує він. – Вони просуваються на якісь метри, але ми намагаємося робити так, щоб їм дісталося якнайменше нашої землі. Ми тут стримуємо ворога і виснажуємо його”.
У самому Бахмуті все ще можна знайти життя – якщо знати, де шукати.
Коли входиш у “пункт незламності” на одній з вулиць міста, проходячи повз коробки з пожертвуваним продовольством, відразу стає тепло і світло. Раніше тут був боксерський клуб, але зараз це приміщення переобладнали на точку, де місцеві жителі можуть підзарядити свої телефони, поїсти гарячої їжі та поговорити.
Коли ми прийшли, тут було багато людей, жінки похилого віку скупчилися навколо грубки, а двоє маленьких хлопчиків сиділи на боксерському рингу біля телевізора і грали в комп’ютерні ігри.
У Бахмуті залишається близько 5 тисяч місцевих жителів – вони не мають ні води, ні електрики, багато з них у віці і не мають засобів для існування. “Дехто підтримує Москву. Росіян чекають”, – похмуро бурчить один із моїх українських колег.
“У кожного тут своя власна битва”, – каже Тетяна, 23-річна психолог, яка прийшла до “пункту незламності” разом зі своїми молодшими братом та сестрою. Вона не може покинути Бахмут, бо її 86-річна бабуся не рухається і її треба доглядати.
“Більшість людей витримують, тому що моляться богу, – каже вона. – Віра допомагає. Деякі забувають, що вони люди. Деякі поводяться агресивно. Починають поводитися гірше, ніж тварини”.
На вулиці битва за це зруйноване місто продовжується. Коли ми їдемо, звуки обстрілів не вщухають.