“Найстрашніше – залишитися без своїх”: історія строковика, який пройшов пекло Донбасу
Соледар і Бахмут – найстрашніші сторінки його життя. Микола Іванюк воював проти вагнерівців, виходив з оточення, втрачав побратимів. 24 лютого 2022 року проходив строкову службу на Харківщині – прокинувся від вибухів о п’ятій ранку. Пройшов визволення п’яти областей, за мужність отримав медаль Президента “За оборону України”. Тепер 28-річний Микола – сержант поліції роти конвойної служби ГУНП у Чернівецькій області. На Буковині він повернувся до мирного життя, але досвід фронту залишився назавжди.
Про це інформує чернівецьке видання BUK media.
Микола був за 35-40 кілометрів від білоруського кордону. Прокинувся від вибухів о п’ятій. Одразу зрозумів – почалася повномасштабна війна. Страх був, але треба було діяти. По тривозі виходили на позиції – охороняти місто. Його відправили на варту, стояли до вечора.
Перші дні були найстрашнішими. Постійні вибухи, обстріли. Здавалося, що ворожий десант може висадитися в будь-який момент. Добре, що в частині були зенітні установки – хлопці збили кілька ворожих вертольотів.
Зупиняли ворожу техніку, не давали просуватися. Відбивали атаки, відступали, закріплювалися на нових позиціях. Потім тримали оборону Харкова, а згодом брали участь у його звільненні.
А потім був Соледар – найстрашніше, що з ним було на війні. Потрапили в оточення. Вибралися майже всі живі. А ті, хто пішов за тілами загиблих, самі стали трьохсотими.
Проти них воювали професійні вагнерівці. Все по тактиці: гранати, заходи, виходи. На Харківщині раніше були непідготовлені росіяни, а ці – зовсім інші. Робили так, щоб не відпочивали, завжди були виснажені. А потім підтягували сили і йшли в атаку.
Як вдалося вийти з оточення? Дійшли до двоповерхової будівлі. Микола був попереду, вирішив повернутися – допомогти нести пораненого. Тільки обернувся – почався обстріл. Залягли, відповідали вогнем і повзли далі. Поранений теж сам повз. Усі повзли. Бог уберіг.
У Бахмуті окупанти підходили хвилями – одну атаку відбили і одразу наступала інша. Спершу посилали тих, кого було не шкода, щоб розвідати все, а потім йшли підготовлені.
Найближче росіяни були метрів двадцять. Виживав завдяки побратимам. Від самого початку були разом, довіряли один одному. Йшли в бій спокійно, навіть жартували про смерть.
Один раз ледь не сплутали своїх із ворогами. Виходять люди, схожі на наших – така сама форма, стрічки. Колір трохи інший. Почався ближній бой. Закінчилося на їхню користь. Росіяни спеціально так маскувалися, половина ходила в українській формі. Тому питали паролі, слова, які в них не виходять.
Після демобілізації Микола міг обрати спокійне цивільне життя. Але пішов у поліцію – подумав, що йому буде легше працювати з військовими. Спільна мова, розуміють одне одного.
Майже два роки вже сержант поліції роти конвойної служби. Військовий досвід дуже допомагає, особливо коли працює з військовими. Траплялися хлопці з тих самих районів, де він воював. Кілька слів – і вже зрозуміли одне одного.
“Тут набагато спокійніше. Я нормально сплю. Там ти йдеш на позицію і не знаєш, чи дійдеш”, – каже він.
Були контузії, переносив на ногах без лікування. Деякі звуки досі чіпляють.
Найбільше підтримувала сім’я та друзі. Двоюрідний брат теж пішов на фронт, якраз на ті самі місця. Часто спілкувалися, підтримували одне одного. Не треба було нічого пояснювати – розумів усе без слів.
Отримав медаль “За оборону України”. Важко сказати, що вона означає. Він живий, а хтось із хлопців – ні. Це така пам’ять про все, що довелося пройти. Про тих, хто залишився там.
Найбільше цінує спокій і родину. Коли все тихо і можеш просто спокійно сидіти, нічого не боятися.
Були моменти, коли хотілося здатися – коли залишаєшся один. Коли всі йдуть: хтось поранений, хтось пішов і не повернувся. А до тебе приходять нові люди, і ти не знаєш нічого про них.
“Найстрашніше – залишитися без своїх. Коли поруч стояли люди, яким ти довіряв, а потім приходили нові – ти не знаєш, чого від них чекати”, – каже Микола.
На позиціях доводилося не спати доби. По 2-3 години сну за добу, так тижнями. Тільки на відпочинку можна було виспатися.
Що допомогло пройти? Характер – спокійніший, не робить поспішних рішень. І головне – люди поруч, побратими. Довіра – найважливіше на війні.
Про що мріє після перемоги? Хоче зустрітися з побратимами. Просто зібратися всім разом. І поїхати на могили тих, хто не повернувся. Відвідати, вшанувати пам’ять.
“Це найважливіше – не забути тих, хто залишився там”, – каже він.
Микола говорить спокійно, стримано. Але за цим спокоєм – пекло Соледара та Бахмута, втрачені побратими, безсонні ночі на позиціях. Він пройшов те, що багатьом навіть уявити важко. Але продовжує служити – тепер у поліції на Буковині.