Ми завжди трохи дивуємося, що таке свято, як День Незалежності, можна відзначати під гуркіт сирен і вибухи КАБів і “шахедів”. У нормальній країні цей день був би про салюти, паради та вишиванки. Тут же — про силу нервів, витримку і холодний розрахунок, який допомагає вижити.
Тридцять четвертий День Незалежності Україна зустрічає не так, як планувала у 1991-му. Ніхто не мріяв святкувати його під час війни з росією, коли ворог без зупину обстрілює Харків, Дніпро, Одесу, коли кожна ніч у Києві починається з погляду у темне небу — прилетить чи ні? Але, як не дивно, саме це і є справжня незалежність. Бо незалежність — це не парад на Хрещатику, а здатність сказати світові: ми будемо існувати попри все.
Люди втомлені. У когось рік без світла і тепла, у когось — могила на околиці села, де ще недавно була сімейна вечеря. Але всі ці втрати, парадоксально, тільки збільшують цінність самого факту існування держави. Україна — не про легке життя, а про те, що вона досі стоїть.
І сьогодні, у цей День Незалежності, найбільший парад проходить не у столиці, а на фронті. Там, де українські воїни день за днем протистоять армії, яка мала б бути “другою у світі”, а тепер виглядає втомленим монстром, що загруз у болоті власної агресії.
Може, це і є головний сенс свята — розуміти, що незалежність завжди коштує дорого, а зараз — найдорожче. І кожен, хто сьогодні підняв синьо-жовтий прапор, чи вивісив його з вікна, зробив просту, але важливу заяву: ця країна ще тут. І залишиться тут назавжди.