Дональд Трамп не відчув потреби згадати четверту річницю вторгнення Росії в Україну у своїй промові «Про стан держави» у вівторок. Він лише двічі коротко згадав про найкривавіший конфлікт у Європі за останні 80 років. Уперше — щоб повторити свою заяву, що війна ніколи б не почалася, якби він був президентом; удруге — щоб похвалитися, що все, що США надсилають Україні, фінансується Європою — «повністю і повною мірою». Більше йому не було що сказати про конфлікт, який він колись обіцяв завершити за 24 години — завдання, до якого він, очевидно, нині втрачає інтерес, пише Едвард Люс з Financial Times.
А ось підсумок, зроблений кількома днями раніше Стівом Віткоффом, універсальним переговірником Трампа: «Це справді безглузда війна», — сказав він. Часто вихваляючи Володимира Путіна як людину, яка говорить із ним відверто, Віткофф продемонстрував дивну рівновіддаленість. Чи була оборонна армія в цій війні такою ж безглуздою, як і армія загарбника, на його думку? Ризикну припустити, що так.
Частково через численні розмови про річницю — і частково через відверте інтерв’ю мого колеги Кріса Міллера з Володимиром Зеленським — Україна дуже на моїх думках. Найлегше забути тривалість українських страждань. Чотири роки тому ми з дружиною приймали на вечерю двох дуже обізнаних гостей у ніч після вторгнення Росії. Це були Радослав Сікорський, нинішній міністр закордонних справ Польщі, та Енн Епплбаум, авторка відзначених нагородами книжок про сталінські гулаги та український голод (вони одружені). Наша розмова здебільшого була про війну, хоча тоді ще було зарано чітко розуміти, як вона розгортатиметься. Зеленський ще не зробив свого черчиллівського звернення до Америки з проханням надіслати «боєприпаси, а не евакуацію», яке пролунало наступного дня. Ймовірна доля фарсової та катастрофічної російської колони під Києвом стане зрозумілою лише за кілька тижнів. Наскільки нам тоді було відомо, Київ швидко впаде під натиском вторгнення, яке Трамп уже назвав «геніальним». Будучи поляком, Сікорський був значно впевненішим у рішучості України та набагато краще поінформованим, ніж загальний консенсус. У будь-якому разі той вечір здається дуже далеким.
Інші краще за мене можуть описати зміну українського світогляду відтоді. Це есе М. Ґессен у The New York Times варте вашої уваги.
За будь-якої оцінки Путін очевидно провалив свої воєнні цілі. Вважаючи, що більшість українців прагне повернення до «материнської землі», він очікував перемоги за кілька днів. Не потрібно детально зупинятися на тому, наскільки він прорахувався, хоча родичі приблизно 350 тисяч загиблих росіян, безумовно, могли б це зробити. Він також прагнув відкотити назад НАТО, яке після вступу Фінляндії майже подвоїло довжину свого кордону з Росією. Ставка Путіна полягала в тому, що Трамп різко порве з курсом Джо Байдена і «подасть йому голову Зеленського на тарілці». Трамп не поважає Зеленського, що ми бачили під час огидної сцени в Овальному кабінеті минулого року. Але, здається, він також став обережнішим щодо того, щоб Путін сприймав його як належне. Попри ентузіазм Віткоффа щодо 14 трильйонів доларів угод, які його російські співрозмовники постійно «підвішують» (сума в шість разів більша за економіку Росії), Путін і далі прагне капітуляції України. Російський автократ занадто втягнутий у кровопролиття, щоб погодитися на щось менше. Через свою впертість він ризикує зруйнувати власну удачу — мати проросійського президента США. Деякі люди просто не вміють приймати «так» як відповідь.
Цього тижня я звертаюся до кореспондента FT в Україні Кріса Міллера, який знає про Україну більше, ніж я коли-небудь знав. Я із запізненням подивився фільм «2000 метрів до Андріївки», видатну стрічку про війну, що вийшла торік. Поєднуючи кадри з камер на шоломах солдатів та власні записи, відомий документаліст Мстислав Чернов фіксує похмуру і надзвичайно криваву боротьбу 3-ї штурмової бригади за повернення села, яке згодом знову було втрачено. Фільм не намагається романтизувати жорстоку реальність багатомісячної битви за підняття прапора в селі, де не залишилося жодних ознак людського життя — лише бродячий кіт і тіла солдатів. Сирі кадри Чернова та його стриманий голос за кадром позбавлені сентиментальності. У цьому пекельному ландшафті, всіяним мінами під небом, заповненим дронами, неможливо вловити бодай натяк на воєнну романтику. Моє запитання до тебе, Кріс: чи зможе Україна зберегти свою рішучість у найближчі місяці й, можливо, роки? Чи варто нам також розглядати цю війну як катастрофічну для України?
Відповідь Крістофера Міллера
Гарне запитання, Еде. Я живу й працюю в Україні вже 16 років. Якщо є нація та народ, здатні зберігати рішучість, то це Україна й українці.
З мого досвіду та репортажів очевидно, що рішучість України залишається потужною, навіть коли Росія посилює авіаційні бомбардування, знищує дедалі більше критичної інфраструктури та продовжує виснажливий наступ на південному сході. Але українці не безмежні. Я бачив країну, яка мобілізує величезні резерви стійкості — від солдатів на передовій до цивільних, що переживають блекаути та ракетні удари. Попри все українські посадовці наполягають, що ніколи не капітулюють, і, що найважливіше, багато звичайних громадян поділяють цю позицію. Вони переконані, що поступки російським вимогам і угода, вигідна Москві, не принесуть тривалого миру — це лише відтермінує подальшу агресію та дасть загарбнику час перегрупуватися й переозброїтися.
Проте сама рішучість не виграє війн, і слово «стійкість», яким на Заході часто описують українців, у Києві вже стало дещо токсичним. Українці цінують підтримку Заходу, але побоюються, що їхня «надзвичайна стійкість» може створити хибне враження, ніби додаткова допомога не потрібна — а це не так.
Здатність України продовжувати боротьбу значною мірою залежить від подальшої військової та фінансової підтримки Заходу. Дефіцит боєприпасів, виснаження на полі бою та політичні коливання за кордоном створюють реальні ризики для обороноздатності Києва. Після чотирьох років повномасштабної війни відчутна серйозна втома, навіть якщо моральний дух не зламався.
Чи є ця війна катастрофічною для України? У людському та матеріальному вимірі — безперечно. Значна частина енергетичної інфраструктури зруйнована без можливості відновлення; міста перетворені на руїни; мільйони українців переміщені всередині країни або за її межами; сотні тисяч військових загинули, були поранені або зникли безвісти.
Але катастрофа не означає поразку, як запевнили мене в окремих інтерв’ю за останні півтора тижня президент Володимир Зеленський і мер Києва Віталій Кличко. Україна, ймовірно, вийде з цієї війни територіально зменшеною та економічно виснаженою, але, на мою думку, вона залишиться суверенною й міцніше закріпленою в Європі — як і вважає більшість українців, з якими я спілкуюся.
Сам факт виживання за таких обставин і проти величезної машини Росії буде надзвичайним. Багато хто тут уже змирився з новою реальністю: що близько 20 відсотків країни, ймовірно, залишатимуться під окупацією в осяжному майбутньому. Водночас багато хто говорить — як і ви вище — що Росія провалила свої головні воєнні цілі: захопити Київ, обезголовити уряд, підкорити або знищити Україну. І це, у великому сенсі, є перемогою.