У лютому 2014 року напад Росії на Україну та окупація Криму сприймалися багатьма на Заході мало не як задоволення «історичних» претензій Росії до сусідньої країни — на тлі путінських розмов про «сакральність» Криму.
Коли почалася війна на Донбасі, західні політики погоджувалися з міфологією «сепаратизму» і докладали зусиль щодо заморожування конфлікту. Ні в тому, ні в іншому випадку зв’язки з Росією заморожені не були, зокрема й найважливіші для Москви — енергетичні.
У 2022 році повномасштабний напад Росії на Україну розглядався насамперед як війна на пострадянському просторі, яка не повинна «вихлюпнутися» через українські кордони і вже тим паче стати конфліктом Росії і НАТО.
У 2024 році дедалі більше західних політиків і спостерігачів каже, що Росія буде здатна атакувати країни НАТО через кілька років. Тож сьогодні допомога Україні виглядає вже не просто як підтримка Києва у протистоянні російській агресії, а як спроба запобігти війні в самій Європі — що значно змінює ситуацію.
При цьому доводиться визнати, що не лише Україна, а й Захід не були готові до такої великої та довгої війни. Адже Росія навіть не стільки готувалася до війни, скільки мала змогу принаймні перші роки використати весь той арсенал, який залишився їй у спадок від Радянського Союзу, — а зараз відбувається переформатування російської економіки, її перехід на військові рейки ціною значного зниження соціальних можливостей держави. Але російське суспільство спокійно до цього ставиться, бо звикло жити в режимі затягування пасків — до того ж Володимир Путін не шкодує грошей на охочих воювати.
А Заходу доводиться буквально зараз повертатися до виробництва зброї — тому і відбувається постійний пошук озброєнь у третіх країнах. Захід явно не розраховував, що знову опиниться в режимі жорстокого протистояння з тоталітарним режимом. І, до речі, той факт, що якраз напередодні роковин нападу в Росії фактично демонстративно розправилися з опозиціонером Олексієм Навальним, упевнений, мав би продемонструвати Заходу, наскільки нахабно Путін ігнорує оцінки цивілізованого світу і наскільки далеко він готовий зайти для того, щоб продемонструвати свою безкарність.
Тому недарма після того, як стало відомо про смерть Навального, багато західних політиків говорили, що найкраща можливість відповісти на цей злочин — допомогти Україні. Оскільки саме перемога України може створити умови для деградації і краху путінського режиму.
В Україні люблять казати, що війну може зупинити крах режиму Путіна, але, мені здається, існує швидше зворотна залежність — нездатність Путіна перемогти в Україні може створити загрозу для його влади в майбутньому. І саме тому російському керівнику так потрібна ця війна, а Заходу — успіх України.
Але якби десять років тому, у дні окупації Криму, цивілізований світ дав більш адекватні оцінки діям Кремля, ми не дійшли б до нинішньої ситуації і страху війни в Європі.