Для практично всіх українців 24 лютого 2022 року стало тим Рубіконом, який назавжди розділив їхнє життя на «до і після» – і це при тому, що на момент великого нападу Росії на Україну війна тривав майже вісім років поспіль, вже була окупована частина території, гинули люди, в країні зʼявилися мільйони внутрішніх переселенців… Однак сподівання на те, що президент сусідньої держави у ХХІ сторіччі не наважиться на велику війну в центрі європейського континенту, були набагато більш серйозними й переконливими, ніж раціональне усвідомлення небезпеки.
Однак тепер, коли пройшло вже два роки масштабної війни, це вже історія наших емоційних переживань і поневірянь. Як і історія – сподівання на те, що війна швидко закінчиться, бо ж насправді не може довго продовжуватися такий великий збройний конфлікт, та й у Москві мають усвідомити марність своїх сподівань на знищення України і відмовитися від нових спроб.
Як виявилося – і це було швидше емоцією, ніж тверезим розрахунком. Війна може бути і довгою, і масштабною, як це дуже часто і траплялося в історії. За великим рахунком, хіба не таку атаку переживали ті, хто боровся за Україну на початку ХХ сторіччя?
Через 100 років після падіння тієї, першої державності України українці пишалися тим, що можуть побудувати мирну державу, яка не зазнає війни та інтервенції. Але, як і слід було очікувати, у Росії були інші плани. Тобто – ті ж самі.
Разом із цим варто визнати, що й сьогодні у нас набагато більше переваг, ніж у фундаторів України початку ХХ сторіччя. В Україні мільйони людей, які відчувають себе її громадянами і не бачать жодної іншої альтернативи. В Україні є професійна армія, яка відчуває себе частиною суспільства, що бореться за суверенітет і державність. За західним кордоном України – демократичний світ, який продовжує сприймати цей суверенітет і пріоритет міжнародного права як цінність.
На початку ХХ сторіччя нічого цього не було. Українська політична свідомість тільки почала формуватися. Армію довелося буквально «зліплювати», та й про суспільну єдність навіть серед прихильників України не йшлося. Європа ще не одужала від Першої світової війни, а Сполучені Штати тільки вчилися – й дуже обережно – ролі лідера демократичного світу (якого й не існувало, за великим рахунком).
Той шлях, який Україна пройшла за 23 роки незалежності, той опір, яким вона зустріла агресію і десять, і два роки тому – вже величезне цивілізаційне досягнення, яке важко порівняти із здобутками першої української незалежності. Й саме це має бути ліками від будь-якого песимізму.
У серпні 1991 року, коли я був свідком проголошення незалежності України, у перші хвилини я відчув дивну емоцію – що от відбулася найголовніша подія, після якої навіть важко зрозуміти, чи буде щось масштабніше. Але згодом я зрозумів: для того, щоб ця подія не перетворилася просто на дату в історичному календарі, всім нам доведеться не просто працювати. Всім нам доведеться боротися. Бо це тільки так здається, що незалежність – це рішення парламенту і результати референдуму. Ні, на політичній мапі світу залишаються саме ті країни, які можуть й бажають себе захистити. Країни, громадяни яких усвідомлюють цінність державності. І Україна тепер, поза сумнівом, серед таких країн.
Два роки – не такий вже й великий відрізок у порівнянні з людським життям. Але ми знаємо, для більшості українців це будуть головні роки їхнього життя – як і всі воєнні роки.
Не тільки тому, що це роки переживань й поневірянь, втрат і тривог. А тому, що це час захисту спадщини. Час, який творить майбутнє.
А це завжди найважливіший час у нашому житті.