За дверима з написом “каплиця” отець Роман читає вранішні молитви для бійців національної гвардії. Тут все розміщено так, як вимагають церковні канони: в центрі – стіл з хрестом під вікном, на який падає світло; праворуч, велика ікона Спасителя, ліворуч – лик Богородиці. І тільки одне не вписується у канони: дитячі малюнки на бетонних стінах дому Божого. Священник каже, що ці своєрідні образи, створені з любов’ю дитячими руками, іноді мають не меншу силу, ніж ікони, написані за церковними канонами.
– Кожна з речей, котрі ви бачите в каплиці, має свою історію й географію,- каже священник.- Ікона Христа з надписом “Роман Левицький. З’єднані Стейти Америки” прилетіла до нас із-за океану, малюнки ж присилали нам діти з різних куточків України.
На малюнку, який надіслали з Києва, зображено янгола, котрий захищає планету, на іншому, присланому з Лебедина – дитячі долоні і напис “Повертайтеся живими”. Одні побажання написані українською, інші російською мовою, але отець Роман не бачить у цьому проблеми, навпаки він говорить про єднання, незалежно від мови, релігії, місця проживання.
– Зазвичай, ми дуже любимо шукати розбіжності в нашому житті, звертати увагу на те, що нас роз’єднує,- каже отець Роман.- А на війні людина молиться незалежно від конфесії: ”Боже, допоможи залишиться живим, щоб мої побратими повернулися додому”. Ми всі хочемо добра, миру, аби добро перемогло зло.
За словами отця Романа кожна конфесія шукає своє місце на цій війні. Протестанти, яких на Донбасі багато, зосередили свою увагу на земляках, які голодують на окупованих територіях та евакуації тих, хто хоче виїхати на мирну українську землю. Священники і парафіяни Київського патріархату працюють волонтерами у війську. Окремі представник Московського патріархату сконцентрувалися на біженцях. А от греко-католики у своїй більшості пішли капеланами в зону АТО.
Капеланство – розповсюджене явище в провідних арміях світу. Без капеланів сьогодні обходяться хіба що китайці та росіяни. Донедавна українці також обходилися без них.
– Війна багато що змінила у нашому житті, – каже отець Роман.- Сьогодні священик в українському війську та гвардії – буденне явище.
Переважно капеланами в армії та національній гвардії працюють греко-католики. Капеланство тут є приватною ініціативою, поки держава вишукує кошти та можливості для введення у штат бойових підрозділів священників. Тоді вони матимуть офіційну зарплату, приставлених, як це зазвичай буває в країнах НАТО, бійців для охорони. А поки що капеланство – це своєрідна волонтерська ініціатива. Священників реєструють у штабах, їм видають офіційні посвідчення, а от матеріальне утримання бере на себе церква і парафіяни.
– Українська греко-католицька церква майже завжди була в опозиції до влади і виробила правила поведінки і стратегії допомоги людям, які це потребують,- пояснює отець Роман те, чому саме священики їхньої конфесії подалися в капелани.- Рано чи пізно в Україні таки буде запроваджено інститут капеланства, а зараз ми робимо те, що можемо, аби допомогти військовим.
Священник не має права брати до рук зброю і вбивати, інакше він порушить першу заповідь – “Не вбий!” . Він також не може закликати до війни, агресії, розбрату між людьми, розділу країн… Він може тільки молитися за мир, порозуміння між людьми, примирення між ворогуючими, мир на землі й благословляти на добрі справи… Щоправда, його благословення торкається далеко не всього. Капелан може благословити БТР, як машину, котра захищає людей, а от зброю він не може благословляти й кропити священною водою. Щоправда, бувають випадки, коли не маючи де залишити зброю, вояки заходять до його каплиці. Як тут бути? Отець каже, що він благословить такого бійця, адже це безвихідна ситуація. Якщо ж краплі свяченої води потраплять на автомат – то що ж…
Отець Роман вже вдруге приїздить у зону АТО, тобто перебуває на другій ротації. Перший раз його священницька доля закинула до сватівського госпіталю, де він молився разом з пораненим і лікарями. Тепер-от він капелан вояків національної гвардії.
На Іванофранківщині отець Роман залишив дружину, двоє дітей і поїхав до людей, котрі потребують молитви і Божого захисту. Він каже, що до нього приходять на сповідь чи за порадою представники різних конфесій. Власне, на війні для священника та й будь-якої віруючої людини не має значення до якої конфесії належиш. Тут важливі інші речі, які не осягнеш звичайним зором, але їх можна осягнути духовно. Семе вони творять дива.
Хіба ж не диво, коли він молиться за десантника, у якого душа пече, що він убив людину, – і тоді нестерпний біль відступає. Ворога вбив, захищаючи своє життя. Тут хто кого, а душа пече. І дружна за нього молиться, взявши благословення на тридцятиденний строгий піст, і капелан… Якщо не вимолити, не виплакати цей біль, то він прийде разом з вояком після війни додому й буде знищувати все довкола.
Чудо й те, що БТР з іконою, якою благословив священник свого рідного брата-вояка не бере ні бронебійна куля, ні снаряд. Або інше: в підрозділі немає жодного вбитого чи пораненого за той час, коли разом бійцями в окопах знаходиться капелан.
– Це танки й гармати можна побачити здалеку,- каже отець Роман,- а духовна сила – вона непомітна, вона ховається в середині і творить дива.
Хоча найбільшим би дивом було закінчення війни, настання миру, за що денно і нощно молиться перед іконами й дитячими малюнками капелан Національної гвардії отець Роман.
