Начальник травматологічного відділення Харківського військового госпіталю підполоковник Костянтин Погрібний каже, що на його пам’яті, починаючи з травня, було лише три дні, коли до них не привозили поранених.
А то – кожного Божого дня: стріляні кулями, калічені осколками, контужені мінами.
Як Сашко – чоловік з циганкувато-козацьким обличчям, чорнющими вусами й оселедцем. Як гоголівський герой, який чорта обіграв у карти. Хоча поминати нечистого було б тут недоречно, адже Сашко з села Богодарівка, що біля Лубен. Тих Лубен, над якими височить Мгарський монастир. Одного дня, кілька місяців тому, під дзвони того монастиря забрали Сашка у військо, тобто мобілізували. Колись козак сам собі купував коня, рушницю й шаблю. Тепер часи інші. Нинішні козаки-трактористи навряд чи спроможні заробити на спорядження. Словом, бронежилета купив Сашкові фермер, у якого працював чоловік, автомат і автомобіль – видала держава.
На, воюй…
На тому важкому автомобілі чоловік і воював, поки, виконуючи завдання, не наїхав одразу на дві протитанкові міни, які примело снігом. Мости "Урала" витримали вибух. Ніхто з його команди не загинув, але покалічило всіх, хто тоді їхав по засніженому полю.
Тепер Сашко лежить із залізяччям на руках і ногах, з голкою, вставленою у вену, й жартує, що аж сусіди по палаті 114 за животи беруться. Особливо коли розповідає, як у Кам'янці, де вони стояли, їхню 128 гірсько-стрілецьку бригаду записали у людоїдську.
Не вірите. А було ж…
Це вони тоді тільки заїхали в ту Кам'янку. Хлопці пройшлися по селу, щоб розвідати що і як. Зайшли в один двір, інший. А в третьому натикаються у падвалі на родину (батько, мати, дід, баба) – сидять і немилосердно трясуться. "Чого ви люди добрі дрижаки ловите?"- запитують. А ті зціпили зуби й мовчать. Лише згодом, коли оговталися, розповіли, що їх залякали "бандерівцями". Мовляв, оно вони до вас ідуть – ті, що дітей їдять. " Для них все, що від Полтави й далі на Захід – це людоїдська Бандерівщина",- каже Сашко.
Коли він не посміхається, то думки в нього інші. Він тепер лежить і думає про цю війну, про те, що на ній переважно воюють в окопах такі, як він – з сіл під Лубнами й Зачепилівкою та панельних будинків в Охтирці й Богодухові. Його поїдом їсть питання, чим закінчится ця війна. Скільки покалічених, як він повернеться додому, а скільки залишеться у донецьких степах. Він переконаний, що ця війна затягнеться надовго. Бо якщо б хотіли "оті", то задушли це побоїще ще в зародку. Оті, як він думає, у котрих бездонні гаманці. Тоді виникає сумнів, чи варто за них воювати? Сашко накручує на палець козацького вуса, перш ніж відповсти мені на запитання, за що він воює. Відповідь виявляється дуже простою:"За тих, хто залишився вдома, за друзів, які сиділи з ним в окопі й прикривають спину, а ще за те, щоб не було у його Полтаві чи Лубнах так, як У Лунганску й Донецьку. Віддаси їм Донбас, завтра вони прийдуть у Харків і Полтаву…"
.jpg)
Тобто воює за кожного з нас.