Вiйна i щастя – в снiгу

Після цієї поїздки до містечка Щастя, на самісіньку передову, куди мене взяли дівчата-волонтери з “Help Army” (“Допоможи армії”), пригадується  багато подій: лапатий сніг,  за яким Щастя не видно, ялинка, увішана солдатськими кухлями, і цей сором’язливий гранатометник Василь з Панами, що заховалася в засніженому лісі.

Ні, це не та тропічна Панама, що знаходиться на межі двох Америк, хоча над нею іноді вивішують прапор цієї країни. Вона набагато ближче – під самісіньким, захопленим росіянами Луганськом. Тут, на бліндажі, окопи і траншеї, напередодні Нового року падає сніг, а між ними гуляє пронизливий вітер, але ще кілька днів тому в Панамі було навіть гарячіше, ніж у далеких тропіках. Про це свідчать зрізані  снарядами вершечки  сосон та палкий, на всю щоку рум’янець у Василя.

У своєму селі на Полтавщині, що в Чутівському районі, недавній школяр, а тепер контрактник 92-ї окремої механізованої бригади Василь, звісно, чув про Панаму, де океан, вічне літо і невгамовні птахи.  Хлопцеві всього дев’ятнадцять, у нього все життя попереду і він обов’язково побуває там, у справжній Панамі. Хоча на війні нічого не можна загадувати наперед, особливо гранатометникові, якого оце зараз вітає з Новим роком харківська волотерка Іванна і, торкаючись губами гладенької щоки хлопця, ловить себе на думці, що він ще не голиться. Після мого запитання, чи привітала зі святом хлопця його дівчина, Василь якусь хвилину мовчить, а потім зізнається, що в нього немає дівчини, а є лише подруги. Справді, у нього все ще попереду.

Сьогодні, вітаючи зі святом, жіночі губи торкаються різних щік – гладеньких, з триденною неголеністю й от таких закіптюжених, як у танкіста з позивним Кацап. Чоловік на моїх очах намагається причепити за допомогою  товстезного троса до понівеченого протитанковими ракетами, але ще живого танка, дивом не розтрощений і не пограбований до кінця війною розбірний будиночок, що приліпився на узліссі.

От вони його дотягнуть куди треба, відремонтують і, можливо, Новий рік чи Різдво відсвяткують не в тісному бліндажі, чи землянці, а в цивілізованих умовах.

— Ви не дивіться, що я татакий закіптюжений,- каже Кацап.- Справжній солдат не той, який чистенький, у новенькій формі, добре озброєний. Він часто, брудний, від нього недобре пахне, але він готовий захищати Україну до останнього.

Позивний Кацап танкіст отримав від хлопців не випадково. Він – етнічний росіянин. Каже, що батько, мати та майже вся його рідня мешкають в Росії, а він воює за Україну. От на свята, у нього з’явився шанс отримати кількаденні відпустку і побувати в Харкові  з дружиною, але він не може полишити своїх хлопців отут, на засніженому узліссі.

— Війна багата на справжніх чоловіків, які задля нас ризикують своїм життям,- каже волонтерка Тетяна Бідняк.- Особливо вони часто зустрічаються у 92-й бригаді, якою командує справжній полковник.

Жінка, яка у перші дні війни їздила на перелову щодня, а тепер, коли з постачанням армії стало краще, щотижня, знає що каже. Полковник Віктор Дмитрович Ніколюк не той, офіцер, який ховається в штабі. Він – постійно з підлеглими – на передовій. За словами пані Тетяни, власним прикладом йому вдалося багато що тут змінити на краще. Пам’ятаю березень і невпевнених  бійців бригади, які три доби через пікети проросійськи налаштованих людей добиралися до Гоптівки, аби закрити кордон, а тепер вони впевнені у власній перемозі.

— Війна змінює людей в кращу сторону,- пригадую слова одного бійця з Панами.

Справді на краще. От полковник Ніколюк, коли 17 танкова бригада з’явилася в їхньому секторі, вважай, голодна, гола і боса, ділився з танкістами останнім – їжею, водою, взуттям та одягом. Свої ж хлопці, українці…. Тепер-от, під час нашої поїздки жінки з Кривого рогу передали новорічні подарунки для 92-ї бригади і для полковника зокрема. Ця вдячність дружин бійців чужого підрозділу говорить більше, ніж офіційні ордени і медалі.

Війна багата на справжні, образи і характери. Дивишся на вусатого з рудим оселедцем  лікаря Сергія, у якого, що не слово, то перл і думаєш, що от таким був і оспіваний народом козак Мамай.

Михайло, можливо, зовні не такий колоритний, але він не менш цікавий, ніж Мамай. Чоловік до цього працював анестезіологом в одній з престижних клінік в Ізраїлі. Уявляєте кваліфікацію лікаря, якщо він в цій країні отримав роботу. Коли почалася війна, Михайло приїхав у Харків і попросився в 92-у бригаду. Комбриг намагався утримати його від передової – як не як світило медицини. Пропонував, кажуть,  навіть посаду начмеда частини, спокійне життя під Чугуєвом, де дислокується бригада. Однак Михайло відмовився і тепер рятує життя на передовій. А ще навчає бійців надавати допомогу – собі й товаришеві.

Високі характери зустрічаються тут, на війні, здається, на кожному кроці.

Скажімо, хлопці-близнюки, тернополяни Ярослав та Володимир, які одружені також з близнючками й котрі з посмішкою зустрічають нас на останньому перед Щастям блокпосту. Дивлячись на два однакових обличчя, хочеться запитати, а що відчуває їхня мати, яка не змогла утримати синів, коли вони обоє вирушили на війну.

На цьому ж блок посту за крок до передової ось вже два місці несе службу сержант міліції Надія Кравченко з Харківщини.  Можна лише уявити, як важко цій жінці тут. Але хлопці стверджують, що саме вона своїм оптимізмом вселяє в них надію на добро.

А ще прикордонник з Ізюма розповідав мені про свого товариша Сашка, який закривав його власним тілом від снайпера, під артилерійським обстрілом витягував з поля бою. А ось землячок, коли “вдарило градом” покинув автомат і втік. Тепер дезертира хвалять в Інтернеті, роблять з труса героя. Прикордонник каже, що йому не потрібно слави, вони не за це тут стоять, але де, мовляв, справедливість.

Власне, до героїчних і справедливих воїнів і завітали дівчата з волонтерської групи “Help Army” з “армією подарунків”, що зібрали для бійців та офіцерів жінки Харківщини. Привезли два мікроавтобуси пакунків: солодощі, теплу білизну, зв’язані власними руками шкарпетки, сувеніри виготовлені власними руками та багато інших речей. Вітали всіх, кого зустрічали на блокпостах та у містечку з новорічною назвою Щастя – своїх і чужих. А в Панаму завезли навіть традиційне олів’є, яким його мешканці одразу ж намагалися нас пригостити.

Утім, здається, найбільше хлопців розчулили дитячі малюнки та аркуші паперу з відбитками дитячих долонь.  Вихованці дитсадків, які ще не вміють писати, вітали воїнів, прикладаючи до листівок намащених жовтою і синьою фарбою долоні. До глибини душі воїнів 92-ї бригади розчулив тепловізор, який надіслали одинадцятикласники одніє зі шкіл Красноградського району. Хлопці та дівчата, відмовилися від випускного балу, а витратили кошти на придбання приладу, який збереже не одне життя.

Бійці кажуть, що коли дивишся на ці вітання дітей, то розумієш, за що воюєш.