Попри аргументовані застереження від друзів України, президент Зеленський досі не відмовився від цього наміру. За посередництва Ердогана майданчиком для такої приватної зустрічі може стати Стамбул.
Багато хто вже висловився з приводу прямих переговорів, сподіваючись, що здоровий глузд візьме гору. Але бачимо, що він досі терпить поразку у двобої з ілюзіями. Дуже і дуже небезпечними ілюзіями.
Очевидно, що одноосібні, прямі переговори з Путіним, без залучення західних партнерів, не лише безперспективні для України, а й украй загрозливі та шкідливі.
Чому? Давайте дамо собі відповіді на кілька питань.
Яка мета цих переговорів? Чого очікують сторони?
Для України — успіхи та поразки у війні з Росією — питання життя і смерті, як мінімум — здоров’я країни. Для Росії наразі Україна – лише одна зі ставок у геополітичній рулетці. Поруч із Сирією, Лівією, Іраком, Афганістаном, Вірменією, Азербайджаном, Північним потоком та багатьма іншими. Так, ставка важлива, можливо навіть найважливіша, але «одна з…»
Російська ескалація? Так це ж наші внутрішні процеси в межах наших суверенних територій! – скаже Путін. Ми ж не вказуємо Україні коли і куди вона має відправляти свої війська?!
Чи перебуває наразі Путін у складній/безвихідній ситуації, що сприятиме його готовності йти назустріч українським інтересам? Ні!
Путін звичайно хоче розширити імперію вже зараз і дати відповідний сигнал електорату. Але може і почекати. Бо російський електорат і без того в захваті від величі царя. Бо з кожним наступним агресивним кроком в бік України рейтинг Путіна лише росте. Тож у той час доки одна сторона, як дитина, поспішає, вимагаючи цукерку тепер і зараз, інша має можливість чекати.
Робити швидко і якісно, а не поспіхом, робити без метушні, добротно, а не між іншим, – ось те, чого наразі не вистачає Україні у міжнародній політиці. І навіть часом якісна робота дипломатичного корпусу та в цілому МЗС не завжди можуть компенсувати помилки вищого керівництва держави.
Чи можуть ці переговори бути успішними?
Категорично — ні!
Наратив, який просувається для суспільства, що такі переговори є чи не останнім шансом для України – неправда і маніпуляція.
Так, ситуація напружена, але Україна має низку інших: зовнішньополітичних, дипломатичних, військових, економічних, інформаційних інструментів, які або не використовуються, або використовуються неефективно.
Відомо, що кожен переговорний процес — це пошук взаємно прийнятних рішень. Часто компромісних. Це змагання ідей, сценаріїв та планів майбутнього. Це – змагання солодких пряників і болючих батогів.
Зброя у цьому змаганні – аргументи сторін. Аргументи за і проти, ті, які дозволяють або більше здобути, або менше втратити.
Важливим аргументом є авторитет, імідж кожної сторони.
Імідж Росії, у даному разі, гнучкий. Вона однозначно, якщо оцінювати кількісні показники, фізично потужніша, без сумніву є глобальним гравцем. Вона може бути і агресором, і грати роль миротворця. Вона, як мінливий лицемірний багатоликий Янус: може бути і суворою, і гостинною, усміхатися і рішуче ставити на місце, а якщо потрібно, то й низько вклонитися на схід…
Україна у даному форматі не настільки цинічна. У одноосібних переговорах з Росією вона може бути лише жертвою! Прохачем милості. Просити за наш Донбас, наш Крим, за газ, за «приберіть війська»… І жодних інших граней! Кремль, нажаль для України, – не стадіон.
Хочете бути борцями зі злом та тиранією? То навіщо приїхали? Їдьте додому і звідти боріться.
Хочете бути захисниками цінностей Європи та цивілізованого світу? То де ж тоді Європа і світ? Чи уповноважували вони вас належним чином на ведення перемовин у Стамбулі від їх імені? Особливої пікантності ситуації додають тези української сторони про «втому від уваги Заходу».
Які ж інші аргументи? З чим може їхати президент Зеленський? Що може запропонувати? Які пряники можуть зацікавити Кремль?
Україна? Так, без сумніву! Крим? Звичайно!Донеччина і Луганщина? Цілком можливо і точно – цікаво у пакеті з Харківщиною, Причорноморрям та Приазовям. Відмова від санкцій? Авжеж!
Насправді я сильно переживаю, щоб ці важливі теми не стали предметом торгівлі. З відеопоясненнями постфактум у стилі: «А що залишалося робити?»
Що ще може запропонувати Україна? Заклики до миру, міркування на тему добросусідських відносин та економічних вигод?… Але зрозуміло, що ключі від цих рішень знаходяться якраз у портфелі аргументів Росії. І мир, і добросусідські відносини, і економіка, баланс якої, станом натепер, не на користь нашої країни.
Ми можемо закликати до порядності, до чесності, апелювати до спільної історії, емоцій, гідності та справедливості… Але все те, у перекладі з мови дипломатії, означає одне: просити!…
Під час переговорів сторони можуть обіцяти, торгуватися, вимагати і просити. Найслабша позиція у того, хто лише просить. Коли слабкий вимагає — це виглядає комічно. Сильна позиція за тим, хто може використовувати весь спектр інструментів.
Реально оцінюючи потенційні можливості України до аргументації своєї позиції, треба визнати наступне.
Ми одноосібно не можемо вимагати, бо не маємо відповідної сили, щоб забезпечити свої вимоги.
Ми одноосібно не маємо права обіцяти і не можемо торгуватися, бо не маємо відповідних цінностей, які можуть бути цікавими для Росії, водночас без загроз для української державності.
На що ще сподіватися? Вразити Путіна своїм красномовством, харизмою, посмішкою, очима…
Зеленський не стане Сцеволою в українській історії. (Нагадаю: Гай Муцій Сцевола – римський герой, який, потрапивши у полон до ворога, спокійно спалив собі на вогнищі праву руку, демонструючи таким чином як зневагу до ворогів та їх тортур, так і мужність власного народу).
Не стане не тільки тому, що Путін, на відміну від царя етрусків Ларса Порсени, не вміє шанувати гідність та жертовність. А ще й тому, що Сцевола йшов не просити у Порсени миру, а убити його. І його зброєю була не бутафорська чарівна паличка циркового артиста, а бойовий меч.
Висновок очевидний: Україна не має жодного, навіть найслабшого аргумента, в одноосібних переговорах. Їх результатом можуть стати лише глибоке приниження і поразка.
Що робити?
Ефективні переговори між Україною та Кремлем можливі лише разом з партнерами.
По-перше, тому що партнерів потрібно поважати та цінувати. Вони були з Україною від початку війни, з 2014р. А за великим рахунком – упродовж всього періоду незалежності.
Якщо у цивілізованого світу, спільно з Україною, щось не виходило, то не тому, що наші партнери погані, а тому, що Росія – агресор, а Путін -… ну ви знаєте хто.
Зневажати партнерів погано. Про це не раз нагадували Україні. Але, схоже, адресат вперто не розуміє мови дипломатії. Не розуміє чітких сигналів, які дають друзі. Серед таких сигналів — прозорий натяк Байдена, коли без Президента України обходилися напередодні переговорів про Україну, а після них повідомили про наслідки в останню чергу. Дзеркальне відображення: ви хочте працювати без партнерів? Гляньте як партнери можуть працювати без вас!
Чи почули це у Президента? Хотілося б, щоб почули, але досі не схоже, що зробили висновки. Інакше б не наполягали на двосторонніх переговорах.
По друге. Лише в спільному партнерському форматі ми виходимо за межі хуторянської зарозумілості і залучаємо глобальні сили, засоби та аргументи. Аргументи, з якими можна наполягати, торгуватися, обіцяти і вимагати, а не лише просити.
Тоді ми можемо говорити і про санкційний тиск, про економіку, енергетику, кіберпростір та ефективний військовий захист. Можемо залучати ООН, членами Ради Безпеки якої є Франція (наш партнер у Нормандському форматі), Великобританія та США (у Будапештському). Разом з ними ми можемо апелювати до стримуючої військової потужності блоку НАТО, партнерами якого ми є. Лише так на нашому боці об’єднана Європа, ОБСЄ та інші глобальні гравці.
І лише такий формат змушує Росію виставити на кін важливі для неї, а подекуди і болючі геополітичні стратегічні інтереси. Серед яких і Північний потік і низка інших чутливих точок на карті світу.
Лише такий формат змушує агресора слухати і чути.
Ще на початку Холодної війни посол США в СССР Джордж Кеннан стверджував: «Росія не розуміє логіки аргументів, вона розуміє лише логіку сили… і відступає, коли відчуває спротив…».
Росія не змінилася. Нам же потрібна перемога. Тому ми не маємо іншої альтернативи як бути сильними. А це можливо лише в союзі з партнерами. Однозначно ширшому, ніж Стамбульський формат.