Коли Скороход повертається із завдання чи навіть навчального полігону, то найбільше цьому факту радіє Тихий — руда німецька вівчарка з розумними очима. У цей момент пес дивиться на свого друга так віддано й посміхається такою широкою щирою посмішкою, що не сумніваєшся в дружбі людини й собаки аніскілечки. Удвох вони «таксували» в Пологах до вступу в добровольчий батальйон, разом пішли воювати — Тихий на чотирьох лапах, Скороход – на одній нозі.
Про те, як Леонід втратив ногу в цивільному житті, він говорить неохоче. Сталася трагедія, от і все. Це не від того, що чоловік намагається щось там утаїти зі своєї біографії. Просто Скороход така людина, яка хоче аби його вважали за рівного з іншими бійцями добровольчого батальйону, а тому не нагадує людям зайвий раз про свою трагедію. Оце зараз він пропонує піднести мій важезний фоторюкзак й дивується, чому я не погоджуюся. Він же такий як інші: ходить в наряди, стоїть на чатах, уранці виходить на руханку (зарядку), бігає в складі підрозділу. Він хвалиться, що може понести не лише мої речі, а, мовляв, і мене самого.
– Я на 15 кілограмів легший за інших,– каже Скороход,– а тому можу підтягнутися на турнику на кілька разів більше, без зайвих проблем встрибую в окоп, а по-пластунськи повзати мені взагалі зручно… Незручно, якщо друзі й командири намагаються ставити мене на легшу роботу, дати простіше завдання.
Після того як Леонід втратив ногу, він не розкис, не почав тамувати трагедію в чарчині, як деякі чоловіки в подібних випадках. Підлікувавшись, почав таксувати разом з Тихим, якого йому подарували цуценям. Йому ж як чоловікові, не годилося скиглити, коли потрібно було годувати себе і пса. На війну Леонід поїхав добровольцем, то який він каліка? Духовні каліки скоріше ті, хто рвав і викидав на смітник повістки, купував у лікарів довідки та давав хабарі воєнкомам, аби уникнути мобілізації. Навпаки Скороход картає себе за сумніви, які колись стримували його.
– Через ці сумніви я втратив багато часу, трішки запізно подався на війну– зізнається Леонід,– боявся, що з мене глузуватимуть. Тепер я знаю, що коли твоє серце прагне захищати рідну землю, то не потрібно сумніватися, а йти в самооборону, стукати в двері військкомату, записуватися в добровольці… Адже ніхто чужий нашої України не захистить.
Таким патріотом Скороход був не завжди. Народився ж хоча і в козацькому, але зросійщеному краї — на Запоріжжі. Спілкувався російською, як і все його оточення. Ні, він вчив у школі Шевченка, пам’ятав про своє українське коріння, любив рідну землю, але не так як зараз, коли готовий за неї віддати життя. Служити в армії Скороход не поспішав, двічі брав відстрочки за сімейними обставинами, а коли все таки зважився піти в українське військо, то у воєнкоматі зажадали за призив хабаря в сто доларів. У нас як тоді було: не хочеш служити — відкуповуйся, хочеш — знову плати. А де він міг взяти ті гроші? Власними мозолями молодому хлопцеві важко було заробити на хабар, особливо, коли єдина твоя опора й водночас хрещена мати – бабуся. Завдяки їй він навчився читати, а коли батьки померли в один день лише в різні роки, то в двадцять його літ вона залишилася єдиною рідною душею… З початком війни ситуація змінилася, але тоді він вже був без ноги, і цей факт, звісно, дуже перешкоджав його намірам стати на захист України. Утім, як показує життя, якщо ти чогось дуже хочеш, то неодмінно досягнеш.
Щоправда, шлях на війну навіть після того як Скороход подолав у собі всі сумніви, був непростим. Чоловік, якого він підвозив у таксі, й котрий представився командиром снайперської групи та обіцяв узяти до себе, його обдурив, на зустріч не з’явився. Однак доля в цей день була милостивою, адже одразу до нього в таксі підсів інший пасажир – боєць батальйону «Хортиця», який познайомив Леоніда з воєнкомом. Той виявився серйозним чоловіком. Коли у військкоматі почали глузувати над каліцтвом Леоніда, воєнком нагримав на насмішників. Мовляв, чого глузуєте, он здорові хлопці ховаються від призиву, а цей рветься захищати Україну на одній нозі. Воєнком підказав до кого він разом з бійцем «Хортиці» повинен звернутися… І Ось Скороход у 8-му окремому батальйоні Аратта, який входить до Української добровольчої армії. Там, на базі добровольчого підрозділу, я і познайомився з другом Скороходом, коли командування батальйону поселило мене в його кімнаті.
За ті дні, коли ми мешкали разом, бачив як Леонід затемна збирається в наряд: бере автомат, з яким спить, стає на милиці й рушає в ніч. Протез важкий і він зазвичай залишається в багажнику машини. Уранці, після того як Скороход відстояв на чатах, зустрів його в церкві, де він молився і причащався. Наступного дня він бігав на руханку, відвідував тактичні заняття, а увечері вже в Широкіному опановував СПГ-9 – станковий протитанковий гранатомет, який у часи заборони артилерії тут головна зброя. Він розбирав, збирав його, чистив, мастив, доглядав так старанно, ніби за коханою дружиною. І на все це дивився його товариш — пес Тихий.
Опановуючи зброю Леонід одночасно розповідав мені, як йому подобається тут служити, де вони як брати, де немає жлобства й нещирості, де бійці діляться останнім. Тут ніхто не відмовить добі, якщо ти потребуєш поради чи допомоги. Сам собі обираєш військову спеціальність до душі і шукаєш наставника.
Тут немає примусу, бо на виконання будь-якого наказу чи завдання потрібна твоя згода. Навіть на покарання за провину. Справді, я бачив як погодився Скороход віджатися від землі дюжину разів через те, що запізнився на кілька секунд на шикування. Це називається мотивація, котра на війні часом важливіша, ніж фізичне здоров’я чи зброя. Особливо в добровольчому батальйоні, де люди воюють, не отримуючи зарплати, який знаходиться на утриманні пересічних українців, а не держави, бійці якого та їхні родини не захищені у випадку загибелі чи каліцтва добровольця.
Україну Леонід побачив тут вже з перших кроків, з першого оголошення, вивішеного на штабі, що в батальйоні «мовою окупанта не говорять». Йому спочатку було соромно за свою українську, а тепер він ловить себе на думці, що почав мислити рідною мовою.
– У мене є мрія– зізнається Скороход,– усе те, що в нас відібрали, повернути назад, зробити так, аби ворог драпав з нашої землі. Я з заплющеними очима можу намалювати мапу України, де Крим і цілий Донбас, а їх у нас підло відтяли. Що завгодно робитиму руками, зубами, аби нашу землю повернути людям, тим, хто віддає останнє, аби підтримати нас.