У самісінький розпал перемир’я до хати Аліни Коссе влетіло дві кулі. Та, що калібром 14,5 мм розбила на «діаманти» вікно в прихожій, де висять мініатюри її пензля, й застряла в дверях. Друга, калібру 12,6 мм «завітала» до спальні через тиждень, за два дні до нашого приїзду. Ця вдарилася об стіну, завертілася як дзига й заплуталася в шторі на розбитому вікні. Коли дивишся на світ, на чергове перемир’я через павутину тріщин довкола дірки від кулі, вони здаються зовсім іншими, ніж з вікон мирних міст.
ПЕРЕМИР’Я
Воїн з позивним «Ворон» вважає що крупнокаліберні набої залетіли сюди випадково, з горбатого терикону, який наші назвали «Крокодилом». Ті горби, коли добре придивитися, й справді нагадують спину доісторичної рептилії. Якщо забратися на її «спину», то Мар’їнку буде видно, як на долоні — стріляй хоч лусни. Отож на териконі, який знаходиться на території непідконтрольній Україні, постійно сидить ворожий снайпер і шмаляє по мирному населенню. Свідомо стріляє в цей бік, бо ні військових частин, ні позицій в місті, там, де хата Аліни, ніколи не було. Якщо видертися на дах «больнички» (офіційно госпіталю для ветеранів), то чути навіть удень, як у небі по-зміїному шиплять кулі. Стріляють з того боку переважно неприцільно, лише щоб налякати й тримати наших у напрузі. Перемир’я ж, та й місії різні поряд.
У райцентрі, звісно, не бракує європейських гостей. Однак, якщо й з’являються представники ОБСЄ, то дефілюють з гуманітарною місією переважно в центрі Мар’їнки. Їм там дарують троянди, як оце було недавно, кажуть гарні слова… А от щоб подивитися, що там робиться «на нулі»,– цих людей і танком не затягнеш. Не були вони й в хаті Аліни Коссе, в яку вцілили кулі.
– А навіщо їм сюди їхати,– іронічно примружується господиня,– ми з ними смачно їмо чебуреки, пиріжки, ведемо приємні розмови… Цього, мабуть, достатньо.
Натомість, коли сталася ця оказія, подивитися на розбиті вікна приїхало двоє слідчих. При двох свідаках вони ретельно все заміряли, вилучили дві кулі, склали протокол… На цьому все й затихло. Склопакети, які обійшлися господині більше 1700 грн, купувала вона сама, викроючи гривні з невеликої зарплати директора дитячого закладу. Терер от куля вцілила вдруге… «Що знову?»- голосом вовка з відомого мультика запитав «Ворон» перед тим як його хлопці візьмуться за ремонт. Тепер вони не лише склять вікна, а й обкладають хату мішками з піском. Потрібно, кажуть берегти солдатську матір.
ЗРУЙНОВАНИЙ СВІТ
Від порога хати Аліни Коссе до стели з надписом «Донецьк» якийсь кілометр. Зовсім поруч Красногорівка та Іловайськ. Колись у мирний час, аби звідси добратися до центру Донецька, автобусу було потрібно сорок хвилин. Отож, зважаючи на близьке і зручне становище міста, Донецькі крутьки та сановні люди облюбували Мар’їнку для життя. Бізнес вели в Донецьку, а тут мешкали з родинами.
Вона також народилася в Донецьку. Спочатку була культпрацівником, а потім перебралася до Мар’їнки. Не з причини розкошів, а тому що їй запропонували улюблену роботу з дітьми. Їй, художниці, роботами якої захоплювалися, музикантові було чим поділитися з ними.
А могла ж жити у тіні батьківського становища і слави, який був великим начальником. Очолюючи сільське будівництво, він спорудив десятки, шкіл, лікарень, закладів культури. Он той будинок ветеранів прямісінько на передовій, який охрестили «больничкою» і котрий тепер дивиться на світ побитими вікнами та наводить сум зруйнованими стінами, будував саме він. Якби батько побачив на що перетворили твориво його рук, то, напевне, помер би вдруге.
Дивлячись на руїну, вона не може зрозуміти, як притомні люди, від яких раніше ніхто не чув поганого слова про Україну, могли, кличучи Росію й Путіна, зруйнувати власне життя. А вони ж навесні ніби здуріли, кликали: оті таксисти, що сподівалися на дешевий російський бензин, п’яні жінки, що воліли халяви… Згодом, коли на будинку РДА затріпотів російський триколор, вона зрозуміла, що це окупація, але й після цього не зняла з стіни в своєму кабінеті жовто-синього прапора навіть після того, як чиновниця, котра тепер добре прилаштувалася при теперішній владі, наказала зняти «ганчірку». Призвичаїлись до нових реалій директори шкіл та вчителі, які організовували референдум. Кажуть вони не те й не так зрозуміли. А що тут розуміти, коли чужинецький прапор майорить над містом. Можливо хтось сподівається, що подібним чином вони й тепер прислуговуватимуть… Аліні ж нічого не забулося.
За ці два з гаком роки війни вона пережила не одне жахіття. І тоді, коли рятувала, вивозячи з міста, хвору на інсульт матір, і коли сиділа й молилася в кімнаті. Той день у червні 2015 року вона ніколи не забуде. З третьої ранку росіяни почали обстріл і гатили кілька годин, що аж земля двигтіла. Почалися вуличні бої, здавалося що наші не втримаються, адже як завжди ми виявилися не готовими до наступу. «Больничка» кілька разів переходила з рук в руки. Сьогодні про це свідчать величезні воронки… Лише тоді, коли українська артилерія у відповідь вдарила по ворогу, ситуація поліпшилася. Увесь цей час, чотирнадцять годин страшного бою вона молилася — «аж до відчуття присутності Бога в кімнаті…» А потім був рік під обстрілами, постійного чекання російського наступу. Не так давно, коли наші розвідники запримітили кілька десятків ворожих танків, командування наказало її вивезти… Бо навряд чи окупанти простили б їй любов до України. Однак і на цей раз минуло.
НЕПРОЩЕННЯ
Ось вже другий місяць як на фронті замиренння. Не без того, що стріляють з крупнокаліберних кулеметів, але хоча б міни не виють. Саме таким був і вечір, якого нас, волонтерів з «Вольниці», прихистила Аліна Косе. Біля териконів пострілювали, але над дахом будинку Аліни, світилося тепле зоряне небо — зовсім мирне. Можливо воно й надихнуло мене на запитати про прощення ворогам. Не знав, наскільки болючу струну я зачепив у душі Аліни.
«З ким я миритимуся, з тими, хто вбиває наших хлопців?- перепитує вона.– Раніше зі мною траплялися істерики, а тепер я просто задихаюся, коли мені надходять звістки з передової: тому знайомому відірвало ноги, того вбили… Як прощу смерть моєї мами? Вона б сто років жила тут, якби не війна. Вони взяли моє життя, зім’яли як аркуш паперу і викинули. Коли через два роки тобі 60, важко щось починати спочатку. Як мені сідати за стіл з тими, хто в мене стріляє, коли я з ліхтариком виходжу у власний двір. У мене куля он лежить, що на рівні голови за 10 см від вікна застряла в стіну. Чи як прощати тих, хто чекає Росію, переховуючи на горищах та по підвалах чоловіків, братів та сватів, які стріляють нашим хлопцям у спину. Іде бій, а вони під цей шумок стріляють в голову. Бабуся ж, яка заховала вбивцю, сидить і каже: «Молодець! На щастя!»
ВІЙНА АЛІНИ
Проти тих, кого вона ненавидить, вона й воює, допомагаючи війську й людям, які цього потребують, журналістам, котрих вона приймає в себе. Поспішаючи на роботу, нам, яких побачила вперше, каже: он, мовляв, ключ на столі, їжа в холодильнику. І біжить до дітей в Будинок дитячої та юнацької творчості.
– Мій принцип — не брати зброю до рук, не одягати військову форму,– кидає вона на прощання.– У мене інша зброя мої діти, мої маленькі патрончики.
Вони в’яжуть ляльки, мотають мотанки, малюють життя, до якого часто закрадається сум війни. Вони вчаться мислити. Адже ніщо так не вчить думати як творчість. Влітку у співпраці з іванофранківцями вони влаштували свято вишиванки, потім свято барв.
– Нехай ці діти не одразу полетять, але це станеться,– упевнена Аліна Коссе.– За ними ж — майбутнє України.
На фото автора: Аліна і її Мар’їнка.