Після чергового артобстрілу уся долина посеред полишеного людьми, зарослого бур’янами Широкиного вигоріла до тла. Скрізь, куди не кинеш оком, жодної травинки — тільки чорне згарище. Здавалося, що такою ж чорною пустелею повинна стати й душа капелана добробату Аратта отця Валентина Серовецького, з яким мене звела доля посеред цього попелища. Після всього, що він пережив на війні й у полоні, там мало вигоріти все: віра, надія, любов… Як у багатьох тих, хто пройшов пекло війни. Однак…
ОБІЦЯНКА
У це важко повірити, але були часи, коли слово «Бог» у його серці не звучало. Його стосунки з Господом можна передати словами Вольтера: «Я знаю, що Він існує, але ми з Ним не говоримо». Чоловік жив звичайним життям: займався бізнесом, який усе глибше засмоктував. Потім сталося так, що він голодував і опинився на межі життя і смерті. Там, за крок до потойбіччя, побіцяв, що коли залишиться живим, то останок життя служитиме Йому.
Господь свою обіцянку виконав, я – також,– каже отець Валентин.
Згодом він став священиком Михайлівського Золотоверхого монастиря. Отого чиї дзвони скликали на Майдан і стіни якого прихистили побитих беркутом студентів.
Уся Небесна Сотня пройшла через мої руки і серце,– розповідає священик.
Він не полишив Майдан після того, як останню труну воїна Небесної Сотні пронесли перед сценою. Отець Валентин залишався там, навіть тоді коли всі священники роз’їхалися по своїх парафіях. У наметах залишалося ще кілька сотень людей і про цю «отару» пастир мав піклуватися.
А вже на Сході розгоралася війна: «зелені чоловічки» Путіна окупували Крим, Росія роздмухувала сепаратизм на Донбасі. Вже перших вбитих і поранених майданівців зустрічала на колінах столиця. Ті, котрі побували на фронті й заходили у намет отця Валентина розповідав дивні речі: нібито тих, хто пройшов Майдан знищують. Важкої зброї не дають, один автомат на п’ятьох… «Нас виводять у поле, а потім ці квадрати росіяни накривають «градами»,– казали вони.
Аби переконатися на власні очі, що насправді відбувається на Сході, отець Валентин поїхав туди волонтером, адже таке поняття як капелан з’явиться на фронті набагато пізніше.
ВІЙНА НЕ САФАРІ
Фатальна поїздка, коли отець Валентин потрапить у полон, нічим особливим від попередніх не відрізнялася. Їх зібрався цілий волонтерський гурт: жіночка з Криму, журналіст зі Львова, він — священик і водночас водій та другий водій — афганець з Дніпра. Джип завантажили аж під дах, їжею, одягом, бронежилетами для батальйону «Айдар». Армія ж тоді була боса і гола. А ще везли невеличкі «Євангелія».
Отакі, як ця,– показує мені невеличку книжечку отець Валентин.– Тільки в цієї обкладинка під камуфляж, а ті були синенькі.
Ці захалявні «Євангелія» товщиною в два пальці, які зазвичай бійці носили в кишені навпроти серця, не раз рятували хлопцям життя, адже їх не пробивали кулі ні калібру 5,45, ні 7,62. Про це знали на фронті й охоче розбирали Святе Письмо, де, окрім того, можна було знайти відповіді на всі випадки життя: коли зраджують, кривдять, коли приходить нещастя, поразка… З цими книжечками він і потрапив у полон під Красним Лучем.
Отець Валентин не звинувачує тих молодих хлопців з крайнього блокпосту, які не попередили їх, що далі — ворожа територія. Вони тоді ще не пережили смертей побратимів, жах мінометних обстрілів, не навчилися вбивати. Для них ця війна здавалася розвагою, сафарі, де іноді стріляють. Хлопці брали до рук «Євангелія», фотографувалися біля джипа з написами… А потім, нічого не сказавши, помахали на прощання рукою. Їм би одразу повернути праворуч, але афганець-водій не захотів дивитися карту й поїхав прямісінько, до ворожого лігва.
Їм би одразу здогадатися, що щось не так, уже тоді, коли на привітання «Слава Україні» понурі чоловіки відповіли холодними і колючими поглядами. Але ж ніде не було ні сепаратистських прапорів, ні смугастих стрічок, вартові брали книги, і вони їхали далі. Вже десь аж на четвертому блокпосту на привітання «Слава Україні!» сепаратист пересмикнув затвор: «Какая слава?». Коли вони почали переконувати, що ніякої агресії не несуть, що стоять за мир і братерство, просто роздають «Євангелія», їх відпустили.
Можливо, якби не комендантська година, то все б минуло добре, наші хлопці вивели б волонтерів польовими дорогами з ворожої територїі по телефону. Однак під час комендантської години всякий рух там заборонено. Про це дізналися, коли їх перепинив патруль: «Як, ви не знаєте, що комендантська година, ану покажіть документи». А вони — інтернаціонал, і нікого з Донбасу. Одразу ж волонтерів доправили до Перевального, де правив отаман Козіцин. Як тільки вони там опинилися, отця Валентина почали впізнавати. «О, а я вас знаю»,– вирячився якийсь комп’ютерник. А чому б і не знати, якщо з Майдану, який він починав молитвою, російські телеканали вели пряму трансляцію. Відкрили Біблію, а там знімки з Порошенком, Луценком…
На готель батюшку,– скомандував Козіцин.
НА ГОТЕЛІ
«Готель,– пояснює отець Валентин,– це коли тобі зв’язують руки й ноги, затикають рота, аби не кричав, одягають мішок на голову, щоб не бачив моменту удару – хто б’є – й трощать ребра. Мені тоді чотири ребра зламали. Побачивши, як я обмочився журналіст одразу ж погодився співпрацювати з сепаратистами:«Не бийте,– сказав він,– я робитиму все, що скажете». Жінка також зламалася. Я їх не засуджую. Можливо через їхню згоду нас не розстріляли. Мені ж Бог дав сили усе те витримати…»
Спочатку їх переправили через кордон, до Росії. Спершу, зв’язані, всю ніч стоячи чекали, поки десь там у Москві вирішать, що з ними робити. Росіяни від них відмовилися, і їх доправили до якогось села й на тиждень зачинили в сараї — давали лише воду. Опісля голодні і спраглі вони опинилися в Луганську, де їх зачинили в тісній камері колишнього СБУ. Це була справжня катівня: нагорі вирішувалися важливі справи, а в підвалі знущалися над людьми. І безнадія, адже Луганськ полонених не обмінював.
Уявіть собі невеличку кімнатку без ліжок, куди зачиняли, бувало чоловік 12. Спали в’язні на підлозі, іноді підселивши картонні ящики. Їжу подавали у невеличкі віконечка, як худобі.
Люди які потрапляли до мене в камеру, починали вірити в Бога,– розповідає отець Валентин.– Коли людину прирікали на смерть, уся камера молилася за неї, причащалася. Причастя робили з хліба, який залишали для цього. І Господь виривав людей з лап смерті.
Він згадує, як їх ставили до стінки, імітуючи розстріли, клацаючи затвором чи стріляючи біля вуха. Людей били просто так, для розваги, переважно молоді найманці. Це такий у них був спорт: після повернення з передової, напитися й трощити ребра в’язням, тушити об тіло священика цигарки, роздирати рота, щоб потім туди засунути хрест… Пам’ятає хлопця з «Правого сектора», якому розтрощили череп автоматом, підлітка, котрому зламали руки… Двох замордованих хлопців він відспівував. Його змусили копати ями, ховати на смітнику, бо вороги сказали, що замучені не достойні землі з хрестом… Ховав, аби тіла не дісталися на розтерзання голодним псам.
Його й самого друзі поховали. У думках. Священики майдану двічі відспівували побратима. Вони ж бачили в Інтернеті його документи на трупі. Хіба вони знали, що то був просто «фейк»: документи живих навмисно клали на трупи, робили знімки й виставляли в Інтернет, аби вбити віру в їх повернення. Не вірила в смерть чоловіка лише дружина. «Христос живий і отець живий»,– казала вона.
Мене викупили з полону мусульмани,- каже отець Валентин.
Комерсанти, люди поза політикою щотижня збираються на намаз у Києві. Серед них чимало бізнесменів з окупованих територій. До них і звернувся його товариш-мусульманин. Добро ці люди робили мовчки, отож деталей викупу він не знає. Просто одного разу його привезли до Плотницького і той повідомив, що він вільний. Машину й документів не віддали, а виписав довідку на свободу.
НА ВОЛІ
З сепаратистських підвалів Отець Валентин повернувся худющий, як в’язень Освенціму. З хворобами на додачу. Каже: їх там навмисне заражали через кров смертельними хворобами. Йому дістався «ласкавий убивця» – гепатит С, що переріс у цироз печінки. Коли немає грошей, то важко від цього вилікуватися, а потрібно на ліки 8 тисяч зелених. Отож він по госпіталях бореться з хворобами як може. І не кидає капеланства. Був в «Айдарі», а тепер от капеланом в окремому батальйоні Української добровольчої армії Аратта.
«Іншим буває гірше ніж мені,– каже він.– Коли дивишся як хлопці на передовій спиваються, кидаються у вогонь, кінчають життя смогубством, а в цей час там бракує капеланів, які б укріпляли дух людей, то як сидітимеш удома? Приймаючи рішення, я дружині пояснив, що цим хлопцям потрібно дякувати за те, що наші діти живі».
Він щоденно молиться за наших воїнів. А як з молитвою за ворогів, чи простив він їх? «Коли роблять тобі зле і ти знаєш, що це за люди, то, звісно, можеш простити: «Господи, прости їм, бо не знають, що творять». Прощати також може легко та людина яка ніколи на війні не була. Коли ж бачиш, як на твоїх очах гинуть діти, батьки, коли людина, що говорила з тобою годину тому мертва, розірвана на шматки, коли люди стають каліками, опиняються на узбіччі життя, не потрібні ні війні, ні владі, то прощати дуже важко. Особливо коли спостерігаєш, як іде розподіл сфер в політиці, бізнесі, як ми стали заручниками всього цього і нам не дають воювати… Це дуже важко».
На фото автора: отець Валентин Серовецький.