Славень України виконали у фронтовому зруйнованому окупантами селі Широкиному біля посіченого осколками, побитому кулями храму бійці 8-го окремого батальону АРАТТА Української добровольчої армії та харківський сурмач Костянтин Олійник. Акцію присвятили 25-річчю незалежности України й тим, хто сьогодні її захищає.
Від Маріуполя до Широкиного якихось 22 кілометри, розділені кількома блокпостами, наїжачені сталевими протитанковими загорожами, між якими петляє наше авто. Вартові, уздрівши в кабіні за кермом військових, не зупиняють позашляховика, а навпаки підганяють нас жестами, мовляв, скоріше проїздіть, і ми вириваємося на безлюдний відтинок дороги, де водій тисне на газ, як кажуть, до підлоги.
Де сепаратисти? А он там,– показує він туди, де махають величезними білими крилами вітряки електростанції.
Дивуюся: навіщо такий поспіх, адже до вітряків не так вже й близько – не дострелиш з рушниці, не докинеш з міномета. В усякому разі з такої відстані вцілити майже неможливо. Однак тривога водія пояснюється іншим: у бур’янах, таких високих як у татарсько-козацькі часи, коли там ховався з головою вершник, у нашому тилу може причаїтися диверсійно-розвідувальна група ворога, і щоб уникнути зустрічі з нею, чи з кулею її снайпера, потрібно мчати на всіх парах. Водій скидає газ лише при в’їзді в Широкине, біля обгорілих, поїдених жовтою іржею КрАЗів, що при звільненні села нарвався на засідку.
Увесь минулий, 2015 рік українсько-російської війни, тут гриміли бої, село кілька разів переходило з рук у руки. Потім були підписані мінські домовленості, але бої не припинялися. Стріляють у Широкиному й після того, як у лютому 2016 окупанти залишили село, замінувавши все, що можна замінувати. Найбільше дошкуляє ворожа артилерія. Основні втрати саме від неї. На другому місці – мінно-вибухові поранення. Кульові поранення, за словами вояків, «казуїстика», хоча й вони бувають, якщо зазіваєшся, коли снайпер виходить на полювання.
Того вечора, коли ми заночували в Широкиному, над нашими головами ширяли й світилися роздмухані жарюки реактивних гранат, випущені з станкових протитанкових гранатометів. Наші морські чи сухопутні піхотинці, не маючи нічого кращого, били з цієї незаборонеої мінськими домовленостями зброї як з гаубиць у відповідь по ворогу, який перед цим засипав снарядами частину села, зарослу бур’янами.
Пів села вигоріло — і куди тільки ОБСЄ дивиться,– каже боєць солідного віку, і важко вгадати чи то він іронізує чи каже всерйоз.
До подібних обстрілів (особливо якщо працює «беха» чи, скажімо, ворожі АГСи) бійці звикли. Вони надокучають як сірі польові миші, яких розвелося достобіса посеред руїн й котрі як коні бігають по головах, коли лягаєш спати. Відмахнувся від них – і спиш далі. Ну, буває, що міни чи реактивні гранати падають зовсім близько, тоді доводиться ховатися в підвалі, але й це нічого. Гірше, якщо ворог прорветься під Волновахою й оточить Широкине. Тому й тривожить донесення розвідників, що три САУ (самохідні артилерійські установки 152 мм) ворога під Волновахою вийшли на бойові позиції… Однак на те і розвідка, аби вчасно попередити про небезпеку й щоб наші війська вчасно підтягли сили для відбиття атаки. Хлопці готові її відбити, адже за два роки війни навчилися багато чому. І воювати, й жити посеред руїн.
Майже все, що тут впадає в око, посічене осколками, проламане снарядами і мінами: ворота, дахи, стіний, двері, вікна хат та котеджів. Особливо постраждала частина на узбережжі Азовського моря, де колись у будинках і таборах відпочивали приїжджі шахтарі та школярі. Проходячи між спорудами по вулиці, постійно дивишся під ноги, де з асфальту, всіяного гострими осколками, стирчить опір’я мін, які встряли посеред шляху й не вибухнули. Статистика стверджує, що тут зруйновано близько 60 відсотків будівель. Думаю, що ця цифра більша, в усякому разі, мені не траплялося будинків, яких не зачепила війна. Від неї вищі сили не захистили навіть храм, який стоїть на околиці села, посеред вигорілої під час останнього обстрілу землі, позираючи на довколишній світ вибитими вітражними вікон. Запримітивши його, ми й вирішили заспівати біля церкви Славень України під акомпонемент сурми Костянтина Олійника, аби навіть ворог почув: «Душу й тіло ми положим за нашу свободу…»
У Кості легендарна сурма, посріблена. Уперше вона зазвучала в Харкові в 2013 році біля мерії, під вікнами Кернеса, коли в музиканта відібрали квартиру й знищили бізнес, аби чоловік не мав сил і засобів відвоювати втрачене житло. Музикант, на подив кривдників, не здався і поїхав у столицю грати «Вставай страна огромная» вже під вікна Януковича… Той, аби Костя не надокучав, наказав житло повернути. Можливо, якби знав екс-президент, що зі своєю сурмою Олійник подасться на Майдан, аби піднімати дух його учасників, то ситуація склалася б інакше. Однак, що там гадати, є так як є.
… А потім була війна. Повоювала сурма за два з гаком роки на всіх фронтах. Тижнями знаходився музикант на передовій, грав у окопах і бліндажах: виконував світову класику під час концертів, а іноді, піднімаючи дух воїнів, виконував Славень України лише на мудштуку за сотню метрів від ворога, під самісіньким його носом.
Сьогодні в Широкиному його сурма звучить уперше. Поблагословив його на виконання Славеню капелан Майдану о. Валентин, який тепер дбає про душі наших воїнів. Спочатаку священник хотів відслужити молебен у самому храмі, але боєь, який провів нас до церкви слід у слід (аби хтось не наступив на міну чи не зачепив розтяжку) застеріг, що храм заміновано і довелося правити службу під його дверима. Вже після молебну зазвучала сурма.
Її було чути кілометрів за чотири. Якщо зважити, що від храму до позицій сепаратистів відстань набагато менша, то Славень України чув і ворог. Однак важливіше, що сурму чули посеред руїн наші бійці, які запевнили, що музика Кості для них як ковток холодної води. Зважаючи на те, що холодна вода тут, коли спека й відсутні холодильники має особливий смак і ціну, – це висока оцінка мистецтва сурмача воїнами, які захищають Широкине.
Тими воїнами, що коли їм говориш, чи варто триматися за село, у якому ні тобі промислововсті, ні шахт, словом, звичайнісіньке, та ще й зруйноване, відповідають:
– Це наша земля, отже кожен міліметр її безцінний. Рано чи пізно ми її звільнимо всю, потрібно лише тверезо оцінювати власні можливості й виконувати свою роботу максимально якісно.
