Ви помиляєтеся, якщо думаєте, що в сонячній системі крутиться-вертиться дев’ять планет. На зоряній краті Івана Луценка з Козачої Лопані, що знаходиться на самісінькому кордоні з РФ, позначено ще одну «планету» – його фермерське господарство з однойменною назвою «Планета», поля якого колосяться й цвітуть під відомою «стіною», славнозвісним «східним валом», що ледь визирає з соняшників.
Відомо, що на творення Всесвіту і всіх небесних тіл у ньому, включно з Землею, Господу Богу знадобилося всього шість днів, а на сьомий він сів, щоб відпочити. Іван Миколайович людина проста, з діда-прадіда хлібороб, син тракториста і доярки, отж на свою «Планету» потратив значно більше часу. Років з двадцять, здається. Власне, процес творення його планети, продовжується й сьогодні, тож відпочивати ніколи.
У почині його творення також було слово, бажання господарювати на своїй землі. Згадує: почалося все з 46 гектарів, які отримав під фермерське господарство. Оце і все. Аби посіяти чи зібрати урожай у дружини-вчителя Тамари Іванівни вициганював зарплату й пускав на пальне, міндобрива… Словом, останнє вкладав у «Планету», і вона трішки закрутилася. Побачивши це, мешканці Козачої Лопані почали віддавати йому в оренду власні паї. Тепер він має 700 гектарів. Цієї землі йому достатньо аби самому жити й іншим платити зарплату.
У фермера Луценка немає жадібності до землі, як у героя п’єси Карпенка-Карого глитая Калитки. Пам’ятаєте: «Ох земелько, свята земелько, Божа ти дочечко! Як радісно тебе загрібати докупи, в одні руки… Приобрітав би тебе без ліку». Така жадібність притаманна багатьом агрохолдингам, які нагребли десятки тисяч гектарів й зупинитися не можуть. Іван Миколайович на власному прикладі переконує, що той, хто має сімсот чи тисячу-дві гектаріів землі дасть кращу раду полю, ніж той, у кого землі неміряно. Так, у латифундіях техніки більше, можливість купити міндобрива та іншу хімію кращі, але ж розкидана земля на великій території — всього не сягнеш, не додивишся. А він і сіє, й збирає за лічені дні. Клімат на планеті Земля, каже, останнім часом дуже змінився, немає таких зим і весен як колись… Та й літо таке, що пече як на екваторі. Потрібно дуже крутитися аби мати урожай. Зараз так: день-два прогавив з посівною чи жнивами — пів урожаю втратив. Він все на своїй землі встигає.
На цю землю Іван Миколайович дивиться не з Швейцарії чи Києва, а з Козачої Лопані, де мешкає великою родиною. Отож і ставиться він до неї, як до живої істоти. У більшості холдингів, вважай, двопільна система — з року в рік сіють пшеницю, сонях, кукурудзу. У деяких районах області, вважай, до половини полів під соняшником. За такого інтенсивного господдарюювання, тотального застосування міндобрив і гербіцидів, ми, каже, вб’ємо землю. На «планеті» ж Луценка шестипільне землеробство. Окрім названих культур, ячменю, він сіє бобові – горох і сою, які окрім прибутку, природнім чином насичують землю азотом.
На «планету» Івана Миколайовича доля мене занесла у дні, коли завершувалися жнива. Треті, під час війни. Починають збирати хліб в Україні з Херсонщини й Одещини, а завершують на півночі тут, біля «стіни», на кордоні з Росією. Згадує 2014 рік, закопані танки в полях і страх за урожай, який могли витолочити чужі БТРи. Тоді фермери допомагали голим і босим воякам, які захищали Україну, вистояти. Отож мали добрий ужинок тоді, непоганий він і цього літа. Хто думав, що на полях, де озимі зійшли у лютому, вродить понад 50 цетнерів пшениці. Навіть учені не можуть пояснити такого дива.
Звісно, Іван Миколайович радий повним коморам збіжжя, але ще більше він пишається тим, що може допомогти Козачій Лопані. Може тому, що дуже болить у нього серце за рідною Дептівкою на Сумщині. Село вимирає. Землю довкола нього розібрали великі землевласники. Поля обробляють, урожай збирають, але машини з ним гуркочуть мимо села. Коли Микола Іванович їздив під Конотоп на зустріч з односельцями, то, каже, сільський голова скаржився, що не допомагають багатії селу. У Козачій Лопані все по-іншому. Бо тут господарюють ті, хто живе на цій землі. Оце придбав Луценко за власний кошт школі дошку й парти, разом з іншими фермерами ремонтуватиме, а точніше, прокладатиме дорогу від села до шосе. Чи пісок для укріплення оборонних споруд на кордоні, чи село від снігу почистити — не відмовить. А допомагати тим, у кого орендує землю, як кажуть, сам Бог велів — чи город зорати чи сіно привезти… Бо село — це його планета.
Живе він на ній не сам. У фермерському господаврстві працюють також син, зять, невістка, дружина і 15 механізаторів. Усіх їх, а також двох онуків, я зустрів на жнивах. Тут, родич ти чи ні, а потрібно трудитися в поті чола. Сьогодні ти зранку син, помічник керівника, а в обід, сідаєш за кермо, щоб возити урожай від комбайна.
Щоб потрапити на цю «Планету» Іван Миколайович ставить умову: ти маєш обзавестися особистим селянським господарством. Інакше на роботу не візьме. От водій Микола Нагорний, який має трьох дітей, обзавівся ще й птицею, коровою, поросятами… Помічено: хто добрий господар удома, той і працює сумлінно. До речі, аби люди не думали, чим готувати птицю і худобу, його працівники дотатково як премію, тобто безкоштовно, отримують по тоні зерна, корми для худоби, тюковану солому.
Умова ж тримати підсобне господарство стосується не лише працівників, а і його власної родини. Іван Миколайович тримає на власному обійсті птицю, син з невісткою займаються курми, зять окрім птиці, вирощує ще й печериці. Словом, усі зранку й до ночі завантажені роботою вдома й у господдарстві.
А для чого? Не лише, аби люди були, як кажуть, у тонусі. Луценко вважає, що кожен, хто живе в селі повинен споживати не ковбасу, начинену невсідомо чим, а екологічно чисту городину і м’ясо, тобто продукти вирощені власними руками. Це здоров’я. А коли людина його має, то й працює з настроєм.
