Аби так сталося, що якась могутня сила підхопила вас десь під Києвом чи Харковом й за якусь мить перенесла до цього села, то ви, розплющивши очі, не повірили б, що знаходитесь на Донбасі, а не, приміром, коло Дрогобича. Як оце зараз я стою посеред сотень людей, одягнених у вишиванки, які розмовляють українською й по-западенськи співають «Многії літа» і не йму віри тому, що відбувається. Усе стає на місце лише тоді, коли дізнаюся, що знаходжуся серед переселенців з Надсяння, горян, яких колись Москва та Варшава вирвали з корінням з рідної землі й примусово переселили в засушливий степ рівно 65 років тому.
УСЕ СЕЛО ГОЛОСИЛО
Як те переселення відбувалося добре пам’ятає Марія Іванівка з Званівки, що під Бахмутом.
– Усе село голосило, коли з Ліскуватого відправляли перший ешелон,– згадує вона.– Спочтаку до вагонів посадилі неодружену молодь – і шістнадцятилітніх, і трішки старших. Ми були впевнені, що везуть їх розстрілювати. Чиновники, прислані Москвою, заспокоювали, що це лише переселення, але ми їм не вірили, бо вони завжди брехали. Особливо не вірила наша родина: на моїх очах у дворі перед хатою москалі розстріляли мого батька, який, казала мама, щось не те про них сказав… Нас у неї залишилося п’ятеро.
Переселення українців з тих місць, яке було прикордонням, не було чимось новим. Одразу ж після того, як Сталін і Гітлер розділили Польщу за гуцулів, бойків та лемків взялася радянська влада. Першими під сокиру потрапили представники українських партій, добрі господдарі і просто люди, які трималися власної точки зору. В кращому разі їх відправили до Сибіру, в гіршому — розстріляли в підвалах НКВД. По війні за українців виселяли вже не лише росіяни, а й поляки. У 1944 році, задовго до операції «Вісла» між Польщею та УРСР було підписано угоду «Про обиін населенням у прикордонних областях». Це вперше усіх без розбору українців вирішили виселити з їхніх споконвічних земель. За умовами угоди переселення мало бути добровільним. Насправді ж у людей ніхто не питав, хочуть вони чи ні покидати рідні оселі. Отож реально це була депортація, розправа з тими, хто на думку росіян і поляків підтримував українських повстанців. Щоб збільшити масштаби переселення, українців позбавляли права на землі, закривали їхні школи, храми, культурні установи. Звісно, це не могло не посилити спротиву з боку українського націоналістичного підпілля польскій адміністрації. З цієї причини польска комуністична влада вирішила повністю виселити українців з їхніх етнічних земель. Було вирішено, що у 1947 році під час операції «Вісла» депортують не лише чисто українські, а й змішані родини. Тих, хто повертався запроторювали в концтабори. Лояльний ти чи ні польській владі не питали. Право на залишене майно їх позбавляли. Цей геноцид українців польською державою супроводжувався терором і вбивствами. Виселяли переважно в чуже і холодне німецьке помор’я, яке нещодавно дісталося Польщі в результаті війни. Аби скоріше українців асимілювати, дозволяли селити не більше 3 — 4 родин в одному місці. Бойків, Надсяння, які на той час входили до складу УРСР, операція «Вісла» не зачепила. Тоталітарні режими їх долі перемелять пізніше, під час так званого «економічного переселення» й обміну територіями. Кого цікавило, буде з людьми.
З ГІР У СТЕП
Нині історики не можуть дійти спільної думки, кому дісталися ласіші шматки землі в результаті обміну територіями згідно з договором між УРСР і ПНР 1951 року. Польскі вважають, що українцям — шматок Люблінського воєводства, де вугільні поклади. Протилежна сторона, що в генделі виграли поляки, отримавши не лише нафтові свердловини, а й місце, де вони на Сяні збудували електростанцію та каскад гідроспоруд, про які мріяли ще з 1929 року і котрі посіли провідне місце в енергозабезпеченні Польщі. Те, що землі бойків пішли під воду й вони стали в Польщі «мертвим етносом» – це, звісно, «дрібничка».
А, можливо, в негараздах винна не лише географія з економікою, а й самі бойки — волелбний народ, слов’янізовані нащадки кельтів. У п’єсі Івана Фоанка шекспірівського рівня «Украдене щастя» письменник засвідчує: то картина – з бойківського життя. Бойками були медик епохи відродження і ректор Болонського Університету Юрій Дрогобич, гетьмани Петро Сагайдачний і Іван Виговський, автор Славеня України Михайло Вербицький, голова проводу ОУН Степан Бандера… Шляхтичі казали: «З бойка служки не буде». Може за цю волелюбність вони й поплатилися?
…Освоювати донецький степ з Ліскуватого їх відправили трьома ешелонами. Олексій Іванович Адроник в Артемівський район прибув на Трійцю першим ешелоном, де були неодружені хлопці й дівчати. Їхню бригаду поселили в сараї для сіна, на якому вісімнадцятеро хлопців і дівчат спали вперемішку. Ціле літо горбилися на важких роботах. Сорок пульманів лісу вивантажили, а їжа — лише каша, часто без олії – і ні шматочка м’яса. Свинарники, згадує чоловік, були, але зарізати кабанчика не мали права — усе йшло державі.
На Петра прибув ще один ешелон, а восени останній, третій. Доїхали не всі. Люди в Львові та Харкіові відставали від потягів, з надією повернутися додому. Яка їх доля — невідомо. Траплялися на сході конфлікти: мовляв, бандерівці їдуть, а коли бачили жінок з дітьми на руках, то давали й води напитися. З дороги переселенці одразу ставали до роботи. Глину для долівки місили голими ногами навіть, коли почалися заморозки. Поселили їх спочатку в чужих хатах у Занівці, Верхньокам’янському й Роздолівці. Місцеві прийняли, кажуть, добре… Люди пам’ятали Голодомор, працювали й самі за палички й тому чужому горю співчували.
Ми звикли виживати, бо й там у нас радості не було,– каже Олексій Іванович.
ГІЛЬЦЕ З ПТАХАМИ
Там у них були гори, ліс і стрімки потоки, а тут сухий Донецьки кряж, тихоплинна Бахмутка. Звикали до соняшникової олії замість лляної, маків замість нарцисів бойки швидко. До кавунів, яких вони взагалі до того не бачили – одразу. Замість гірського рільництва переходили на степове землеробство, замість конярства й вівчарства, робота з досвітку в корівнику та свинарнику. Тодішнній голова колгоспу радів роботящим западенцям. «Якби не вони, то господарство пропало би»,– зізнався якось він Марії Іванівні.
Згодом в колгоспі почали платити, та й домашнім господарством бойки не нехтували. Кожен у дворі тримав худобу й птицю. На величезний базар у Званівці, яку не оминула залізниця, за дешевим молочним з’їжджалися з усього донбасу. Усі троє сіл, куди поселили бойків, заможні. Кажуть, стануть ще заможніші, якщо три села переселенців об’єднаються в одну громаду. Їх хочуть приєднати до космополітичного сіверська, а вони проти.
Директор Званівської дев’ятирічки Ольга Іванівна Максименко наголошує на іншому: головне, що бойкам вдалося зберегти традиції. У вісімдесяті, коли іхню школу хотіли зробити російською, село послало делегацію в Москву й відстояло україномвність закладу. Ім забороняли Коляду, а вони не слухали — кожне різдво водили вертеп, готували вечерю з 12 страв і «вечерку-кутю», яку носили хрещерним. У них печуть весільне двоповерхове гільце з птахами й ходять сватати лише чоловіки. Не втратили вони й секрету бойківського борщу, який називають польським. Не лише в греко-католицькому храмі у Верхньокам’янському чи в просторому монастирі Серця христового в Званівці, а й на весіллі, хрестинах чи деінде співають по-бойківському «Многая літа». Чув цю пісню-молитву і я, коли з волонтерами з Бугаївки, які привезли у Званівку концерт, побував у селі.
Звучала вона в той день і у Верхньокам’янському, де з нагоди 65-річчя переселення відкрили пам’ятний знак – капличку де Матір Божа в образі Покрови підняла руки.
Переселенець Олексій Іванович Адроник пояснює чому саме такий пам’ятник. Він, як і інші люди вважає, що Богородиця захистила їх під час цієї війни. Поряд людей бомбили, ракети «градів» літали через Званівку, Роздольне і Кам’янку, а на їхні голови не впав жоден. Старші люди також вважають чудом, що їх, «бандерівців» сепаратисти не зачепили, а думали, що виріжуть.
Щоправда знайшлися і серед них кілька десятків, які голосували на референдумі… Але ж люди не розуміли за що голосували. Та й не в кожну людину пан Бог наділив мізками. Навіть, якщо ти горноровий бойко.
ЗАМІСТЬ PS
Перед сімісінькою війною директор Званівської школи Ольга Іванівна Максименко їздида в Польщу, подивитися на Ліскувате. Каже, в селі, де була прекрасна школа, підприємства залишилося кілька хат. У добротні хати українців заселили польску голоту яка не могли дати ради селу, отож воно доживає своє. Якісь села згинули під водою, інші не прийняли чужинців. Хоча ті, де нафта, живуть добре.
У сусідньому з Ліскуватим селі, звідки Ольжина мати, вона знайшла таки родину, яка жила тут до переселення. Коли Ольга зізналася, що її батько був чоботарем, поважною людиною, то їй одразу показали місце батьківської хати. Там ще й досі ростуть дві старезні груші з порепаною корою, які описала мати. Такі, як доля переселенців.
Присівши під ними вона пригадала історію, яку їй розповіли у Званівці. Сталося так, що перед переселенням в одній родині батьків відправили до Сибіру, а дітей розпорошили — кого вислали на Одещину, кого у Званівку. Потім через багато років вони познаходили одне одного. Старший брат хотів породичатися з молодшим. Але той не визнає брата за рідню, бо виріс у чужій родині.
– Це переселення розірвало не лише за національною, етнічною ознакою, а й по крові, родові,– завершує розповідь пані Ольга.
