З навчальним приладдям для шкільних кабінетів навзамін потрощеного під час артилерійських обстрілів та концертною програмою завітали у Гранітне волонтери. Це був своєрідний подарунок напередодні останнього дзвоника та випускного вечора батькам, учителям та учням села, котре обпалила війна.
КАРАНЬ
Село Гранітне, засноване греками-переселенцями з Криму колись давно називали Карань. Кажуть, що те переселення у засушливі степи Приазов’я за наказом імператриці Катерини ІІ, було більш схоже на депортацію. Просто слова тоді такого ще не придумали… Тепер от нащадки колишніх переселенців знову втікають від війни. З чотирьох тисяч мешканців, у Гранітному залишилося дві тисячі душ, яким або втікати нікуди, або вони прив’язані душею до цієї землі так, що не відірвеш.
Аби потрапити до них у село, потрібно проїхати мимо полуторки на постаменті. Понад сімдесят років тому, під час тієї, другої світової війни, ця машина, уникаючи обстрілів, привозила у село хліб. Тепер вона знову у зоні враження російської артилерії вже під час цієї, не менш жорстокої бійні.
Чим ближче до села, тим більше ознак неоголошеної війни. Вражають необроблені поля вздовж річки Кальміус, яка, як і понад сімдесят років тому, ділить українську землю на нашу та окуповану територію. Місцеві застерігають, що у ці бур’яни, нашпиговані мінами й розтяжками, краще не заходити. Утім, небезпека може чекати й на зораному полі. Через сусідній Чермалик ми проїздили якраз під час похорону тракториста, який зачепив плугом протитанкову міну. Провести в останню путь двадцятип'ятирічного хлопця вийшло все село.
Утім, найбільшу жертву богові війни порівняно з навколишніми селами заплатило Гранітне.
– У нас немає жодної вулиці, яка б не постраждали від артнальотів,– говорить директор школи Леся Коссе.– По селу гатили не лише вночі, а й удень. У школі не вціліло жодного вікна, вибухами пошкодило дах, але найприкріше, що загинули люди.
ВИЖИЛИ У ПЕКЛІ
Коли журналісти запитують директора Лесю Степанівну Коссе, як давно школа відновила роботу, та з гордістю відповідає, що вчителі не припиняли працювати жодного дня. Справді, у 2014 році, коли тут все гриміло, діти сіли за парти не першого вересня, а в середині листопада, коли представники UNICEF привезли плівку, аби мали чим замінити побиті шибки, а от педагоги навіть у тих умовах працювали. Виїхали з села лише п’ять вчителів, а двадцять п’ятеро продовжували сіяти розумне, добре, вічне у душах дітей, більше сотні яких залишилося удома. Вчаться ж у школі не лише діти Гранітного, а й із-за Кальміусу, з сусідньої Старомар’ївки, яка відноситься до їхньої громади, але знаходиться на окупованій території. Щодня перебираються через річку по кладці, яку облаштували навзамін підірваного моста, щоб сісти за парту. З ними поспішає до школи й учитель української мови й літератури.
– Вона в мене така модниця,– хвалиться Леся Степанівна,– вдома взуває резинові чоботи, долає у них багнистий берег Кальміусу, а потім перевзувшись у черевички на високих підборах, гордо прямує коридорами школи, вистукуючи тонесенькими каблуками.
У тих коридорах, якими ходять вчителі й де галасують на перервах учні, ще й сьогодні розкладені під стінами матраци, на які у разі обстрілу вони повинні упасти. Це лише в фільмах з гучномовців попереджають про артнальоти, а в буденному житті Гранітного міни й снаряди прилітають нагло, безшумно. Усі тут добре засвоїли, що навіть поза межами школи, на вулиці, почувши виття міни чи шипіння снаряда потрібно впасти де стоїш і закрити голову руками.
За цю науку село заплатило великою кров’ю: дев’ятеро мешканців села, серед яких і троє дітей, загинули. Одного малюка осколок, що залетів у вікно, вразив прямо в ліжечку. 26 чоловіків і жінок поранено осколками і кулями. Два роки, люди не відвідували сільського кладовища, а цієї весни після обстеження його саперами, пішли на проводи і вжахнулися: чимало могил були розриті вибухами. Поряд з кладовищем, куди не дійшли сапери, підірвався чоловік; ледве врятували школяра, який підірвався на розтяжці, встановленій на городі біля хати. На жаль, ці жертви війни, мабуть, не останні.
ЖИТТЯ ПІД ЧАС ВІЙНИ
Сьогодні, коли обстрілів поменшало, Леся Степанівна з жахом згадує часи коли їхнє село, здавалося, навіть Бог забув. Від страху собаки й ті рік не гавкали. Майже півтора року відтоді, як диверсанти підірвали опори електропередачи, Гранітне сиділо у пітьмі. Відомо ж, що без електрики ні водогін не працюватиме, ні котельня тепла не дасть. Жили та вчилися у темряві й холоді. Якби, кажуть, не керівник місцевого господарства Іван Табунщик, який у часи біди не полишив села, то й зовсім зле було. А він десь знайшов і електриків, і техніку, і кошти, аби відновити мережу. А чоловік не такий вже багатій — дві третини землі господарства завдяки війні заростає бур’янами. Хоча, кажуть, тут важить не стільки багатство, скільки душа людини, здатність прийти на допомогу.
Пережили й часи, коли українські чиновники не поспішали визнавати Гранітне за своє село. Пів року вчителі жили впроголодь, вчили, не отримуючи зарплати, поки в різних кабінетах розглядали ліцензії з акредитаціями, щоб «відписати» школу від окупованого райцентру Тельманово й «зачислити» до Волновахського району. Опісля ж, коли їх «приписали» до Волновахи, заборговану зарплату виплатили, а от коштів на ремонт школи так і не знайшли. Сказали: ми дамо вам скло, а якщо знову обстріл і його поб’ють?
– Виходило так: раз людина все одно помре, то навіщо їй народжуватися,– каже Леся Степанівна.
Отож дах відновлювали працівники школи разом з батьками. Читали в інтернеті як це робиться й ремонтували. А за засклені 64 вікна дякують головного поліцейського Донеччини В'ячеслава Аброськіна, який перейнявся проблемами школи. До речі, тут створено гурток юних поліцейських, після занять у якому краща випускниця школи Катя Трофименко збирається вступати до Харківського національного університету внутрішніх справ. Однак, війна змінила пріоритети випускників, зробивши більшість батьків бідними настільки, що їм не по кишені вища освіта дітей.
Попри все, життя села і школи в ньому налагоджується: починають хоча й зі скрипом крутитися шестерні в державному механізмі, не забувають село міжнародні організації та волонтери. Директор стверджує, що не буває такого тижня, аби їх не відвідали гості.
Того дня у Гранітне приїхали волонтери з Києва й Харкова. Колишній вояк АТО й доцент кафедри експериментальної фізики Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна Олег Шевцов привіз лабораторні прилади для шкільного кабінету фізики навзамін тих, що постраждали під час обстрілів. Сталося так, що до їхнього фізфаку якимось дивом дійшло з Гранітного прохання про допомогу школі, адресоване іншим. Вчені фізики, прийнявши чужу біду як власну, зібрали кошти на приладдя, деякі прилади знайшли на факультеті й удома та передали через свого колегу.
Опісля, у шкільному залі, куди набилося все село аби послухати артистів з волонтерської групи «Вольниця», відбувся концерт. Ви б подивилися як горіли очі людей, коли вони слухали українські та європейські мелодії у виконанні сурмача Костянтина Олійника, а як гулко калатало серце від пісень письменниці й композитора киянки Світлани Касьяненко, які про наболіле й зрозуміле цим людям — про війну. Шкільна бібліотека поповнилася її прекрасно ілюстрованими книжечками.
Насамкінець, під сурму діти виконали Славень (Гімн) України. Вони співали його так натхненно, що не виникало сумніву: за Гранітне і його дітей варто боротися навіть тоді, коли про нього забувають чиновники.
На фото автора: випускниця Катерина Трофименко та дев’ятикласник Сергій Хара; після концерту; прилади для кабінету.