У Сковородинівці, біля Національного літературно-меморіального музею Г. С. Сковороди, у перший день сиропусного тижня святкували Масляну, яку ще називають Колодій. Дотримувалися давніх українських традицій в усьому: стравах, що споживаються у цей день, обрядах, автентичних іграх і танцях. Насамкінець, не спалили зиму-мару, як це зазвичай роблять наші сусіди, а за давньою українською традицією втопили опудалов у ставку, аби задобрити духів води.
Дійство, як сонце у весняній коловерті, крутилося довкола автентичного гурту «Воріття», який приїхав до Сковородинівки з Краснокутська. Усі учасники колективу: керівник Микола Пазич, подружжя Ірина та Микола Бережні, Юлія Рідна та Галина Кондратенко – колись працювали в районному будинку культури, а тепер знаходяться на вільних хлібах. Звісно, лише автентичним мистецтвом та осучасненими народними піснями, живучі в провінційному містечку, на життя не заробиш, доводиться братися за різну роботу. Народні пісні й танці — скоріше духовний хліб для інших, тих, хто шукає свого кореня. Назва «Воріття» – це не лише ворота, якими гості заходять у двір, у неї є ще й глибинний зміст.
– Раніше ворота знаменували межу, але сакральний смисл цього слова – повернення,– каже Микола Пазич.– Власне, автентичними піснями, танцями, обрядами, назбираними в фольклорних експедиціях, ми допомагаємо людям перейти межу між минулим та сучасним.
Спостерігаючи за тим, як учасники свята, переважно містяни, які або самі, або з допомогою туристичних фірм добралися до Сковородинівки, «Водять козла», грають у «Гусака» та намагаються навчитися автентичним танцям під спів і бубен «Воріття», робиш висновок, що чоловікам і молодичкам з гурту це вдається.
– У кожному з нас природою прилаштована генетична кнопка, яка чекає, коли на неї натиснуть,– пояснює феномен занурення в свято Микола Пазич.– Якщо ти потрапляєш в потрібний резонанс, натиснувши на цю кнопку, то люди дуже швидко освоюють мистецтво пращурів, яке їм нагадує, хто вони – українці.
Минулого року «Воріття» в Сковородинівці брало участь в Андріївських вечорницях, а тепер-от взялися за Масляну. Хоча це свято й знаменує початок християнського Великого посту, але в ньому зберіглося чимало дохристиянских традицій – містичних і тих, які супроводжували життя українця. Скажімо, одруження, хрестини, кумівство у тому найкращому значенні спілкування людей, а не теперішньому, владному — ти мені, я тобі. Всі ці традиції й склали народну виставу в якій наряджали поліно-колодку, вшановували хрещених, прив’язували стрічкою до руки колодку тим парубкам, хто не встиг одружитися, а мав би це неодмінно зробити. Іноді в’язали цю річ не лише хлопцям, як колись, а й дівчатам. Мабуть, це тому, що тепер не лише чоловіки, а й емансиповані дівчата, буває, виявляють ініціативу стосовно одруження. До речі, від колодки, яка, кажуть, символізує чоловіче начало, походить й інша назва Масляної — Колодій.
Героєм свята, звісно, був не «блін», тобто по-нашому, млинець, а пухкий, бокастий і білий-білісінький вареник. Він, що має форму Місяця й символом якого є, символізує жіноче начало. Стояло їх тут у макітрах, чавунчиках і каструлях сила силенна: з полуницями, картоплею, капустою, начинкою, вишнями…. Однак, найголовнішим, гетьманом вареників на Масляну був, звісно, Вареникзсиром. Він купався в маслі, плавав у сметані, приймаючи заслужену шану. Ну як у тій жартівливій пісні: «Сиром боки понапихувані, маслом очі позаливані…».
Наївшись тих вареників легше було філософствувати на тему, чому росіяни святкують масну з «блінами», а українці — з варениками. Відповідь, яку мені підказали, наливаючи до вареника чарчину, виявилася не позбавленою житейської логіки. Річ у тім, що в північних широтах за Курськом (чорноземи на південь від міста — це етнічна територія українців), особливо до глобального потепління, не росла пшениця, борошно з якої годилося б для ліплення вареників. Справді, кожна господиня знає, що не з усякого борошна вдаються вареники. Аби вони були білими та пухнастими вміст клейковини в борошні має бути високим, а в нечорнозем’ї така пшениця не дозріває. Отож росіяни більше полюбляють невибагливі до борошна «бліни», якими вони, згадайте, примудряються пригощати одне одного навіть з лопати. Стосовно ж вареників на Масляній у Сковородинівці, то їх брали руками, ложками й виделками, як це буває в цивілізованих людей.
– Ми планували Колодій як інтерактивний захід на півсотні чоловік,– говорить директор музею Наталія Мицай,– а пробудилося від зими й приїхало до Сковородинівки з півтисячі людей, мешканці нашого й сусіднього районів, харків’яни, студенти іноземці, учні художньої школи імені Іллі Рєпіна, які все старанно замальовували. Окрім місцевих колективів приїхали гурти з інших районів, скажімо з села Лиман, що в Зміївському районі.
Словом, свято вдалося. Якби ж ще й дороги до Сковородинівки, куди часто навідуються іноземці, були не яма на ямі, а такі як у Європі, де бував колись філософ Сковорода, то кращого свята ніж Масляна годі й бажати. Як жартує народ: «Масляна, яка ти мала, якби тебе сім неділь, а посту одна!!!»
