Той, хто не любить своєї країни, нічого любити не може
Джордж Гордон Байрон
Після Революції Гідності минуло майже два роки. Багато хто очікував, що ситуація в Україні може змінитися за помахом чарівної палички – миттєво в усіх сферах життя. Але зміни всього й одразу відбуваються хіба що в кіно та казках.
Українські реалії два роки тому після перемоги Революції виглядали надзвичайно похмуро. А підступні наміри Росії, яка в мить зірвала з себе маску «щиросердного старшого брата», остаточно перекреслили будь-які сподівання на швидкий поступ реформ.
Раз-по-раз вдаюся до сторінок історії України. Пристаю до невтішного висновку: нам повсякчас доводилося йти дуже складним, суперечливим шляхом до своєї незалежності, і коли мета вже майже досягалась, наперешкоді ставали або зовнішні чинники, як у випадку з Росією, або внутрішні чвари та протиріччя. Цього разу ми скористалися наданим долею шансом під час Революції Гідності, але сам факт усунення антиукраїнської влади ще не є перемогою.
За два роки жодна держава в світі не перевертала все догори дригом. Потрібно бути щирими перед самими собою: країни – взірці демократії та економічного розвитку – йшли до свого успіху століттями. То чого ж ми дивуємося, що не змогли досягти неможливого всього за два роки?!
Варіантів два: є люди, які не зовсім об`єктивно дивляться на ситуацію, але є й інші «добродії» – ті, хто за суцільну критику отримує доволі пристойну зарплатню, їхнє завдання чітке – постійно підривати країну зсередини, аби створювати умови для реваншу «регіоналів», які і надалі будуть «по-братньому» виконувати всі вказівки Росії, допомагати створювати на нашій території буферну зону між країною-агресором і цивілізованим світом.
Систему координат, яка панувала в Україні до 2014 року, вони намагаються реанімувати у будь-який спосіб. На жаль, ми почасти своєю зневірою та песимізмом створюємо для того рясний ґрунт.
Адже якщо спокійно, без емоцій проаналізувати, що відбувалося в Україні, починаючи від березня 2014-ого, то картина всебічних зрушень постає достатньо виразно.
Що відбулося насамперед – зник страх, ми відчули себе справжньою нацією, великою громадою, яка може об`єднуватися у вирішальну мить заради інтересів країни. Ми вперше обрали по-спражньому проєвропейський Парламент, він недосконалий, але переважна більшість депутатів налаштована на результат для українців, а не обслуговування інтересів окремих олігархів.
Нарешті влада почала вчити уроки нашої історії, і зараз вже амбіції та власні інтереси нівелюються перед інтересами нації. Згадайте, коли б ще так суголосно і злагоджено працювали Президент та прем’єр-міністр. У нас розпочато не декларативні та популістські, а цілком конкретні кроки боротьби з корупцією. В Україні почали вибудовуватись європейські стандарти соціальної політики, коли громадянин з усіма його потребами та інтересами постає в центрі уваги всього державного механізму.
Реформа правоохоронних органів – сьогодні вже мешканці більшості українських міст висловлюють свою довіру новій патрульній поліції, коли принцип «захищати та допомагати» за лічені місяці відправив у небуття ганебне «кришування та карання», за яким діяли правоохоронні органи протягом багатьох років. І це ж тільки початок!
Інше питання, що повноцінна реалізація цієї реформи неможлива без докорінного реформування судової системи та прокуратури. І це одна з найважливіших проблем, яку має вирішити Парламент у 2016 році. Я переконана, сьогодні, як ніколи, для цього є політична воля.
Поточний рік вже розпочався для України позитивно: запрацювала зона вільної торгівлі з ЄС, для українців стає абсолютно доступним безвізовий режим в «шенгенській зоні». А це – вагомий крок до майбутнього членства в Європейському союзі.
Перед нами стоїть ще вкрай багато питань та викликів, але навіть «дружнім» сусідам стало очевидно, що Україна не просто готова увійти до європейської спільноти, а має для цього всі можливості. Більше того, країни ЄС зацікавлені в нас, як у рівноправному партнері.
Пишу ці рядки і мимохідь бачу на одному з телевізійних каналів черговий нескінченний сльозовилив негативу, мовляв, реформи імітуються, зубожіння зростає, просвітку немає в осяжній перспективі. Не можу втриматись від природнього питання: а що ти на своєму місці зробив для України?! Впевнена, від більшості тих, хто так щиро скиглить перед об`єктивами, відповіді не почую ніколи.
Але, на щастя, є мільйони українців, які не ллють «крокодилячі» сльози, не підвищують власні партійні рейтинги, «граючи на руку» кремлівським замовникам, а копіткою щоденною працею роблять все для прийдешнього успіху власної країни. І це прагнення вже ніщо не спинить.
Слава Україні!