В народу є пам’ять, вона непогасна,
Як зірка в туманному тлі…
Коротка дорога та світла і ясна,
Як крихітна свічка в моєму вікні.
Людмила Яцура
У ці трагічні дні кожен українець з болем у серці згадує сотні тисяч закатованих голодом співвітчизників: чоловіків, жінок, стареньких, малесеньких діточок, які були замордовані, по суті, жорстоко, цинічно вбиті.
Ми ніколи не повинні забувати, що Голодомор не був випадковим, що це абсолютно продуманий, штучний крок для боротьби з українською нацією, волелюбною, сильною та нескореною. Тоталітарна влада воліла зробити наших прадідів рабами – безмовними та слухняними, але ця мета від самого початку була приречена перетворитися на фіаско так само, як приречені усі намагання Путіна зломити українців сьогодні. І з огляду на цю жахливу сторінку історії ми мусимо бути ще сильнішими, ще більш згуртованими.
Почасти саме у ці дні я замислююсь над витоками чорних українських жнив 1932-33 років. І щоразу пристаю до невтішного висновку – штучний голод забрав не лише мільйони життів, а підломив тоді частку великої української душі, першовитоки нашого генофонду, зрештою, спробував знищити історичну пам'ять до пня. Щезали з лиця землі цілі села, Слобожанщина і Харківщина, зокрема, відчули це на собі сповна.
Багато українських та світових дослідників історії на підтвердження цьому наводять безліч прикладів. Ми розуміємо, це далеко не повний фактаж, позаяк багато чого ще доведеться вивчати, але чимало злочинів так і пішли у небуття разом із їхніми виконавцями.
Наш чорний спадок Голодомору через багато десятиліть тривалим рваним зойком відгукнувся на долі України. Ми задаємо собі питання: чому ледь не втратили своє коріння? чому відчуття національної гідності доводиться повертати через кров і несамовиті звитяги?
Відповідь на поверхні. На великі знелюднілі терена України сталінські посіпаки почали завозити людей з усіх усюд, які селилися тут без жодного відчуття причетності до своїх історичних коренів. Зросло декілька поколінь, які формувалися без відчуття, що живуть на своїй одвічній, рідній землі. І мусило багато чого відбутися, аби вони відчули себе українцями. Це складний шлях: від приниження і плазування, до відчуття національної гордості і піднесеного розуміння: я є в Україні сущим!
Два останні роки стали тією точкою відліку, коли ми зібрали докупи всі уроки трагічних сторінок української історії і зрозуміли: Україна понад усе!
Сьогодні я, як і мільйони українців, запалю свічку у пам'ять про всіх замордованих у віках моїх земляків. Вічна їм пам'ять… Ви одвічно серед тих, хто торував шлях до своєї України…
Слава Україні!