Сьогодні, 5 листопада, формально найуспішніший український футболіст і тренер Олег Блохін розмінює сьомий десяток.
Зараз прийнято кидати в нього біляшами, безжально критикувати за невдачі «Динамо», згадувати як він був депутатом від партії Лазаренко, потім став членом фракції комуністів, а в наступному складі парламенту приєднався до СДПУ (о). Футбольні вболівальники можуть ще пригадати, як Блохін провалив кваліфікацію до Євро-2008, невдало керував ФК «Москва» та не врятував «Чорноморець» від вильоту з вищої ліги. Його дійсно є за що не любити. Про нестерпний характер Олега Володимировича яскраво розповідає в своїх спогадах його перша дружина Ірина Дерюгіна. Особисто мені він завжди нагадував вовка з «Ну, погоди!», а пересічному глядачеві достатньо постійного хамства по відношенню до журналістів, щоб скласти про нього об’єктивну уяву.
Між тим, в долі сьогоднішнього ювіляра були моменти, які назавжди закарбуються в серцях мільйонів співвітчизників. Харків’яни це пам’ятають дуже добре. Саме на «Металісті» Блохін забив свій історичній 200-й гол в чемпіонатах СРСР. Саме в нашому місті знаходиться пам’ятник м’ячу, де стоїть підпис легендарного футболіста. Врешті-решт згадаємо мундіаль 2006 року та серцеві пігулки, які прямо на полі приймав тодішній тренер національної збірної після виходу українців у чвертьфінал. Я вже не кажу про ейфорію після другого голу в матчі за Суперкубок у 1986 році чи фантастичний м’яч проти «Баварії» за Суперкубок у 1975-му. Він неодноразово дарував нам море незабутніх емоції, заради яких йому часто все сходило з рук. Радянські «зірки» особлива каста, але, як відомо, від любові до ненависті один крок.
Мабуть, видатним спортсменам варто не тільки своєчасно вішати бутси на цвях, але й відчувати своє місце в історії, щоб не розмінювати його на дрібниці. Будемо відвертими, Блохін кепський тренер, але його команда примусила українців на декілька днів під час ЧМ 2006 та Євро-2012 стати справжніми патріотами, розмахуючи по всій країні «сине-жовтими» прапорами. Він кинув збірну, перейшовши в «Динамо» і майже поховав її шанси на поїздку в Бразилію, втім саме цей крок залишає нам і досі надію на участь в головному футбольному форумі. Не здивуюсь, якщо колись Блохін очолить Федерацію футболу чи національний Олімпійський комітет. Для колишнього спортсмена, навіть з хворобою серця, 61 рік це ще далеко не кінець кар’єри. Тим паче, що він давно вже культова постать, якщо хочете національний бренд, про якого складають пісні і розказують анекдоти. В своїх інтерв’ю наставник «біло-блакитних» неодноразово зазначав, що його мрія завжди була очолити київське «Динамо». Шкода, що нинішній ювіляр не скористався шансом, який йому подарувала доля. Але, хіба він один такий? Так може статися, що незабаром вся країна переживатиме щось подібне.
Утім, коли сьогодні будуть пити «За Блохіна!», варто підняти також тост про закінчення радянської доби вітчизняного футболу. Сам не бажаючи того, він підвів жирну риску, показав, що не варто жити минулим ані «Динамо», ані національній збірній. За це йому теж велика дяка від вболівальників. Якщо би Блохіну вдалося, ми й надалі грали за конспектами Лобановського та будували все футбольне господарство лише на колишніх успіхах. Тепер, нарешті, всім очевидно, що треба міняти систему, а не тасувати колоду краплених карт Сабо, Лужний, Михайличенко.
Можливо, за цим прийде усвідомлення й більш кардинальних змін в країні, але, сподіваюсь, Олег Блохін до них не буде мати жодного відношення.